«Чорна дошка» комуністичного режиму

Так звані чорні дошки у 1932-1933 роках вивішувалися у вимерлих українських селах. Це був "перформенс", влаштований радянсько-імперською тоталітарною системою. Це була туподушно прибита цвяхами констатація факту торжества матерії. На думку поета Миколи Рачука, це торжество ще у 1913 році передрік-провістив Малевич своїм "Чорним квадратом": "У картині Малевича "Чорний квадрат" чи не найточніше відображено всепоглинаючий одновимір темної сили матерії без щонайменшого руху. Двадцяте століття породило двоголову гідру цього символу в однополюсному напрямку: комуно-фашизм. Не випадково стався двобій саме між цими силами". Голодомори в Україні, особливо 1932-1933 років – це смертоносні метастази матерії-пухлини, в якій відбулася підміна здорової інформації чи, швидше, блокування інформації як такої.
Говорити про голодомор нелегко. Ще складніше і болючіше писати художню літературу на цю тему, тим більше – поезію. В українській літературі така поезія є: вірші Павла Тичини про голодомор 1921 року, апокаліптичний цикл Олександра Олеся "Голод", поема Миколи Руденка "Хрест". А цього року у Чернівцях з’явилася унікальна поетична книга Миколи Рачука "Біль і гнів". Унікальна тому, що всі вміщені в ній вірші присвячені голодомору. Жодного відволікання на інші теми, вибірковості читання. Концепція книги змушує прожити все, що в ній є, протягнути крізь себе натягнуту струну тонкої, гострої емоції. Читання "Болю і гніву" рівносильне переживанню сну, коли стаєш іншою особистістю, потрапляєш в обставини інших реалій. Звичайно, це свідчення високої письменницької майстерності автора.
Щоправда, під час презентації книги в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка автор – відомий вимогливим естетичним ставленням до слова – зауважив, що "високої поезії" тут немає: він прагнув дійти до читача і не хотів, щоби вірші виявилися герметичними. Книга писалася довго. Сам Микола Рачук голодомору 1932-1933 років фізично не пережив, та інформація про ті події в ньому закладена на генетичному рівні. Від голоду помер його дід Флор Рачук (його пам’яті книга й присвячена). Про все, що тоді коїлося, розповідали односельці на Вінниччині, потім – на Дніпропетровщині, куди 1953 року переїхала мама Миколи Свиридовича з п’ятьма дітьми. Згодом поет оселився на Буковині, але й тут не давали спокою оповіді про голод – тільки вже 1947 року.
"Біль і гнів" – свідчення глибокого осмислення проблеми голодомору: його витоків, причин, наслідків. На думку Рачука, голодомор був покликаний знищити передовсім селянина, бо це ядро нації, а потім – інтелігенцію, аби не було кому розповісти правду. Цікаво, що подібну думку висловив і американський історик Джеймс Мейс: "Знищити духовність України було неможливо без підриву її основи – селянства. Без цього було неможливе тотальне підкорення України, її моральне й політичне загарбання. Тому Сталін обрав геноцид як невід’ємний елемент тоталітарного правління, як метод вторгнення в Україну".
Голодомор був геноцидом не лише фізичним, а й моральним, духовним. Досі венами українців переливається страх, досі українці мовби ходять "на чотирьох", як ті апокаліптичні люди, які вишукували бодай щось їстівне на полі. Голодомор для України не закінчився, як не закінчилася війна, що ведеться тепер на інших рівнях, зокрема – на інформаційному. Ті гени голоду необхідно будити, аби з них постав хоча б гнів (насамперед – на себе самих). На це спроможна книга Миколи Рачука, вірші якої – все ж "висока поезія", на диво гармонійно поєднана із зумовленою самою темою публіцистичністю.
Інга КЕЙВАН