Американський друг

Його фільми приємно дивитися, а про нього самого – приємно писати. Цей режисер відомий своєю, сказати б, негаласливою людяністю і навіть отримав на Венеційському фестивалі премію Брессона – за "поширення універсальних цінностей гуманізму". А ще він, хоч і є за походженням європейцем, послідовно створює у своїх фільмах образ Америки. І не просто неупереджено зображує цю країну, а щиро обожнює її за величезні простори та свободу, яку вона надає своїм жителям, зазвичай неприв’язаним до певного місця проживання.
Любов Віма Вендерса (бо саме про нього йде мова) до Америки, а також його зацікавленість людьми, що втратили відчуття батьківщини і змушені мандрувати в пошуках щастя, сформувалися ще в ранньому дитинстві. Він народився 1945 року на уламках старої Німеччини, і йому не дуже подобалось спостерігати, як напівзруйнована батьківщина важко відроджується з руїн – йому хотілося туди, за океан, де вулиці пістрявіють неоновими вивісками, а життєрадісна молодь танцює під запальний свінг та рок-н-рол (рок-н-рол, до речі, назавжди залишився захопленням Вендерса: режисер не лише багато слухає його, а й співпрацює, наприклад, з U2, Ніком Кейвом чи Лу Рідом).
За власним зізнанням, Вендерс завжди відчував, що живе в "no man’s land" – у нічиїй країні. Тому згодом лейтмотивом його фільмів стає дорога, а улюбленими героями – вічні мандрівники, як добровільні, так і ті, кого женуть з дому різні обставини. Сам Вендерс – людина такої ж породи. Після дитячих років у Німеччині його зупинками ставали і Франція, і Америка, і Куба, і Японія, а нещодавно й Італія, де режисер зняв останній на сьогодні фільм "Зйомки в Палермо". Це історія про знаменитого фотографа, який став справжньою зіркою арт-сцени. Але в його серці – трагічна порожнеча. І, як у всіх історіях Вендерса, герой вирушає в дорогу. Цього разу – в Палермо, назустріч непростим випробуванням, коханню і долі.
Кіно стало для Вендерса одним із способів виявлення своєї любові до міфічної заокеанської країни. Вже на початку кар’єри він екранізував американські романи ("Американський друг" та "Червона буква") і задіяв у своїх фільмах культових режисерів США 1950-их років Ніколаса Рея та Сема Фулера. Тобто прокладав місток між культурами, щоби згодом успішно переміститись по ньому до Америки. Пронизливим фільмом "Париж, Техас" Вендерс остаточно вріс корінням у чужу землю та так глибоко занурився в американську душу, що підкорив журі Канського фестивалю й отримав Золоту пальмову гілку 1984 року. Це кіно розповідає історію чоловіка, який опинився в одному з безлюдних каньйонів США і пам’ятає лише, що у нього є дружина та семирічний син. Сама назва вказує на поєднання у фільмі європейської витонченості та американської вітальності. Останнім часом режисер продовжує створювати красиві фільми (наприклад, "Готель "Мільйон доларів", "Заходьте без стуку"), які поєднують європейський арт-хаус із голлівудським розмахом та атмосферою нью-йоркського андеграунду, що є досить рідкісним гібридом у сучасному кінематографі і дозволяє захоплюватись фільмами Віма Вендерса широкому колу глядачів.
Фільмом "Заходьте без стуку" режисер знову звертається до головної теми своєї творчості – теми мандрівників, що вимушені блукати, втікати, шукати і знаходити. Його герой – актор Говард Спенс колись був на коні. У прямому і переносному значенні. Він грав безстрашних героїв вестернів та досяг статусу суперзірки. Але тепер все змінилось. Спенс постарів і запив, ним перестали цікавитись. Одного разу він втікає прямо зі знімального майданчика та вирішує навідатись до своєї матері, яку не бачив багато років. Від неї герой дізнається, що одна із шанувальниць, яку він спокусив давним-давно, народила сина... "Заходьте без стуку" можна назвати ідейним продовженням фільму "Париж, Техас". Його герой хоч і не страждає від амнезії, але теж втікає від аморфної повсякденності та вирушає на пошуки істинної реальності з надією на відновлення найголовнішого в житті – теплих людських стосунків.
Герої фільмів Віма Вендерса дуже різні. Це журналісти, письменники, актори, режисери і навіть ангели. Як правило, вони приходять до найпростіших, але дуже важливих усвідомлень – як згаданий Говард Спенс, що на схилі життєвого шляху знаходить сім’ю, хоч вона завжди була десь поруч. У фільмі "Лісабонська історія" звукорежисер їде до свого друга, щоб допомогти у зйомках фільму, а насправді допомагає тому з’ясувати, де пролягає межа між реальністю та ілюзіями. Герой фільму "Хибний рух" взагалі розпочинає мандрівку задля того, щоб навчитися ставити запитання, розуміти інших людей і себе самого.
Окремою сторінкою творчості Віма Вендерса став фільм "Небо над Берліном" (1987), який виявився якщо не найкращою, то головною стрічкою режисера. Це не просто фільм, це радше притча про добро і зло, життя і смерть, про пошуки вічних цінностей. Режисер розповідав, що фільм вибудовувався інстинктивно і спочатку навіть не мав сюжету. У ньому ангели Даміель і Касіель спускаються з небес у Берлін, ще розділений Стіною на дві частини. Ангели безсмертні та невидимі для людей, вони здатні чути думки смертних і знають їхнє майбутнє, але, споглядаючи життя навколо себе, вони не можуть втручатися в його перебіг. Один із ангелів, Даміель, закохується в циркачку-гімнастку Маріон. Через це він втрачає свої крила та безсмертя і стає звичайною людиною з її слабкістю та недосконалістю. "Ангельська" та "людська" частини фільму виглядають по-різному: у мить, коли Даміель добровільно втрачає ангельську подобу, вишукано стерильне чорно-біле зображення перетворюється на кольорове.
Вім Вендерс не тільки сам знімає кіно, але й об’єднує в творчі проекти сучасних кінокласиків та допомагає створювати фільми початківцям або ж режисерам похилого віку. Саме у Вендерса – на зйомках "Стану речей" – вчився, працюючи асистентом, Джим Джармуш, який на невикористаній плівці навіть зробив окремий короткометражний етюд "Новий світ", що згодом розрісся до повнометражного фільму "Дивовижніше, ніж у раю". Саме Вендерс допомагав паралізованому Мікеланджело Антоніоні зняти фільм "За хмарами", фактично забезпечивши прикутому до інвалідного візка режисерові зв’язок зі світом. А нещодавно Вендерс зняв одну з короткометражок, з яких складається фільм "Вісім". Кожна з частин цього фільму присвячена подоланню однієї з восьми глобальних проблем людства – від крайньої бідності до поширення СНІДу.
Одне слово, і в житті, і в творчості Вендерс насамперед керується гуманістичними принципами. Він каже: "Мені подобається кіно, яке зачіпає за живе і надовго залишається в голові та серці. Взагалі все, що робиться, зокрема й кіно, має робитися з любов’ю. Без любові все марне, все пусте".
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ