У війни облич багато

Література літературою, а мені сьогодні пригадалося, як кілька років тому Путін вирішив – до круглої дати – театралізовано нагадати всілякій центральноєвропейській дрібноті, кому ми повинні довіку мити ноги й цілувати руки за мирне небо над нашими невдячними головами. Ролі головних героїв Великої Перемоги, за задумом Путіна, зіграли на Красній площі, крім нього самого, газпромівський канцлер Німеччини Шредер, а також тодішні президенти США і Франції – Буш і Ширак.
Ну, з Бушем справа така: він, подібно до більшості своїх земляків, європейську історію знає в загальних рисах. Тобто знає, що була Друга світова війна і що він її виграв. А вже хто там які пакти з ким підписував і хто на кого нападав – такі деталі йому з-за океану розгледіти важко. Тим часом Шредер міг би хоч трохи почервоніти від незручності: як не крути, а Німеччину важко назвати одним із головних переможців у тій війні, хоч вона й починала її за таємною домовленістю з СРСР. Що ж стосується Франції, то її "героїчна участь" у перемозі – це просто анекдот, бо у травні-червні 1940 року французька армія дременула в темпі, що значно перевищував темп вермахтівського наступу, аж німецькі генерали мусили стримувати своїх солдатів, щоб ті не взяли Париж раніше, ніж наказав Гітлер (Європа до сьогодні пам’ятає жарт: "Скільки французьких вояків потрібно для захисту Парижа? – Невідомо: такий експеримент ніколи не проводився"). Після чого "нескорена Франція" самовіддано зачаїлася по терасах кав’ярень, де і дочекалася визволення військами союзників.
Однак Франція не була би Францією, якби не перетворила свою військову ганьбу на літературний тріумф. Загалом ІІ світова війна вельми по-різному вплинула на літератури країн, які брали в ній участь. Найгірше (за рідкісними винятками) – на радянську: по-перше, переможці і так завжди брешуть; по-друге, радянським переможцям писати правду було заборонено, навіть якби вони дуже хотіли; по-третє ж, майже всіх, хто міг би написати про війну талановито, Сталін згноїв ще до війни. Найкраще – на німецьку, для якої поразка і порахунки з нацизмом стали головним чинником формування нової національної ідентичності. Щодо американців (і заразом англійців), то вони, звісно, також писали про війну, але не можна сказати, що саме ця тема прославила їхні літератури.
Тим часом – французи. Французам пощастило ось у чому: не маючи боєздатної армії, вони мали багато добрих письменників. Зокрема – таких всесвітньо визнаних, як Жан-Поль Сартр і Альбер Камю. Своєю чергою Сартр і Камю, не маючи безпосереднього досвіду воєнних дій, мали схильність до філософії і ще перед окупацією здобули (Камю – трохи всупереч власній волі) реноме головних представників французького екзистенціалізму. Закономірно, що, крім численних статей, виступів, листів і т. ін., обоє відгукнулися на війну філософськими притчами: Сартр – п’єсою "Мухи", Камю – романом "Чума". Оскільки ж однією з центральних проблем екзистенціалізму є абсурдність людського існування, то не дивно, що війна постає в обох письменників у вигляді тотального абсурду, перед лицем якого кожна людина мусить здійснити свідомий вибір: змиритися чи бунтувати. А ще точніше, війни як такої ні в одного, ні в іншого на сюжетному рівні взагалі немає, але є ситуація, яка прозоро натякає читачеві, про що власне йдеться.
Сартр в основу п’єси кладе грецький міф про Атридів, а конкретно той епізод, коли Орест повертається в рідне місто, щоби помститися за давнє вбивство батька Агамемнона матері Клітемнестрі та її "співмешканцеві" Егісфу, з яким мати на пару захопила владу над містом. Майже не змінюючи сюжету, Сартр кардинально трансформує мотивацію вчинків героя. У міфі від Ореста нічого не залежить: є прокляття роду, є злочин і є доля, вирок якої він зобов’язаний виконати. У екзистенціаліста Сартра Орест сам стає екзистенціалістом. А екзистенціаліст не визнає ні долі, ні богів, він визнає лише індивідуальну свободу і готовий відповідати за власний вибір. Вбиваючи Клітемнестру з Егісфом, він не мститься, а свідомо руйнує вертикаль несправедливої влади, яка занурила ціле місто в якийсь напівлетаргійний стан. Написана 1943 року п’єса мала слугувати ненав’язливим закликом до французів: не спіть, свобода можлива, якщо ви її справді захочете і наважитеся діяти.
Ще більш узагальнений погляд на війну пропонує нам Камю в романі "Чума" (1947). Буквальним сюжетом роману є розповідь про епідемію чуми, яка нібито охопила десь у 1940-их роках місто Оран. Зрозуміло, що і час дії, і стійка (хоч історично не зовсім правильна) асоціація нацизму з "коричневою чумою" відразу дозволили читачам розшифрувати реальний підтекст "епідемії". Відповідно змальовані Камю різні моделі поведінки – протистояння чумі (Ріє, Тарру, Гран), вагання (журналіст Рамбер), вітання (старий астматик) чи покірне прийняття "заслуженої кари Божої" (священик Панлю) – легко відчитуються як участь у війні на чиємусь боці або пасивне її ігнорування.
Камю однак на цьому не зупиняється, розуміючи, що війна – це хоч і найжахливіший, але тільки один із виявів світового зла: "Через образ чуми я хочу передати ситуацію задухи, від якої ми страждали, атмосферу небезпеки і вигнання, в якій ми жили тоді. Водночас я хочу поширити це тлумачення на існування в цілому". З цього погляду головний герой роману лікар Ріє – не лише борець з нацизмом, а й носій улюбленої життєвої концепції Камю – концепції "перманентного бунту". Ріє бореться не тому, що вірить у перемогу (маючи віру, боротися, ясна річ, легше), а тому що не може сидіти склавши руки і чекати остаточної поразки. Як лікар він знає, що чума сильніша за нього, але як людина відчуває, що без опору його життя втратить сенс.
Характерний для творчості Камю трагічний гуманізм дуже виразно звучить у фіналі роману. Чума врешті-решт відступила, місто святкує перемогу. Втомлений Ріє поділяє загальну радість, але, на відміну від юрми, він знає: "Бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати" – поки знову не прокинеться і не пошле пацюків "конати на вулиці щасливого міста".
Підсумовуючи: внесок Франції у військову перемогу над нацистською Німеччиною був, м’яко кажучи, такий собі. Але її внесок в осмислення катастрофи ХХ століття ні в кого не викликає сумніву. Ми, українці, любимо понарікати на несправедливе ставлення світу до нас. Нарікання ці не є безпідставними: не раз і не двічі у різних країнах я чув, як іншим приписуються наші подвиги, а нам – чужі гріхи. Тільки відбувається це не тому, що світ до нас ворожий, а тому, що ми досі не надто навчилися говорити з ним зрозумілою йому мовою. Бо світ запам’ятовує не тих, хто краще воює, а тих, хто краще про це напише.
Олександр БОЙЧЕНКО