Якщо ви вже трохи пожили на світі і мали в середині 1990-их вдома телевізор, то бодай один фільм цього режисера – "Твін Пікс" – ви не могли пропустити. А нещодавно великий і магічний Девід Лінч завітав до України. У Києві він навіть побував на певному шустрому телешоу, де, ввічливо посміхаючись, намагався пояснити українському секс-поп-символу Ользі Сумській, що таке медитація. Саму Україну в її нинішньому стані Лінч порівняв із засохлим деревом. Але – запевнив режисер – усі проблеми можна вирішити, якщо не забувати поливати це дерево. На думку Лінча, покращити ситуацію на тлі глобальних проблем допоможе розвиток кожної особистості і застосування людьми на практиці трансцендентальної медитації, популяризація якої і стала однією з причин візиту до України. Інші причини – це презентація книги "Упіймати велику рибу. Медитація, усвідомлення і творчість" та відкриття в Києві представництва фонду Лінча, що пропагує використання сучасних технологій в освітніх та медичних цілях.
Ось така несподівана, на перший погляд, місія. Але якщо згадати вік режисера (1946 р. н.) і його особисті художні уподобання, то все стане на свої місця. Адже Девід Лінч є представником саме того покоління американців, яке в 1960-их роках минулого століття здійснило психоделічну революцію. Усі його фільми – містичні та загадкові, сповнені потаємних значень. Оживляючи фантомів із бездонних шарів своєї підсвідомості, режисер мовби скасовує кордони між сном, реальністю і кіно.
Із самого дитинства Лінча притягували незвичні, страшні речі. Часто батьки знаходили в нього трупики тварин, акуратно поховані в коробочках. Пізніше він любив заходити в морг і довго розглядати померлих. Девід дуже цікавився притчами і казками про потойбічний світ. Підрісши, він вирішив стати художником і навіть здобув три вищі художні освіти. На формування естетичних поглядів Лінча вплинуло його захоплення творчістю австрійського художника-експресіоніста Оскара Кокошки. Ще навчаючись у Пенсільванській академії мистецтв, Девід зняв свої перші кінематографічні експерименти. Один із них, напіванімаційний-напівігровий "Алфавіт" навіть потрапив до знаменитого альманаху авангардного кіно.
Кінематограф дедалі більше захоплював Лінча, і 1972 року він розпочав роботу над першим повнометражним фільмом "Голова-ластик". Через матеріальні труднощі цей фільм вийшов на екрани лише за п’ять років, та й те завдяки допомозі друзів і родичів режисера. Але одразу після його виходу Девід Лінч став культовою постаттю в кінематографі. "Голова-ластик" – історія про дивного чоловіка Генрі, який живе у похмурому індустріальному світі. Несподівано Генрі дізнається, що його дівчина була вагітною від нього і народила незвичайну дитину, потвору. Батьки дівчини наполягають на шлюбі, і з того моменту, коли в помешканні Генрі оселяється син-виродок, його і так невеселе життя обростає темними, а часом і мерзотними подіями, як у довгому страхітливому сні, з якого неможливо прокинутися. Дебют Лінча вийшов авангардним і сюрреалістичним, похмурим і "жахливим", але водночас по-своєму чистим та одухотвореним.
Багаторічні талановиті спроби Лінча показати, що світ зовсім не такий, яким видається, не залишаються поза увагою глядачів і критиків. У 1980 році його "Людина-слон" здобуває головний приз фестивалю фантастичного кіно та номінується на "Оскар", через десять років за фільм "Дикі серцем" режисер отримує Золоту пальмову гілку Канського кінофестивалю, а ще через одинадцять – Пальмову гілку за кращу режисуру фільму "Малхоланд Драйв". Хоч фільми Лінча є надзвичайно американськими, його творчість виявилась особливо близькою схильній до рефлексій Європі, за рахунок якої режисерові вдається щоразу не прогоріти і з фінансового боку. Якщо ж вас цікавить, чому фільми Лінча виглядають так дивно, то інтернетівський сайт режисера відповідає: "Вони є дивними тільки з погляду тих, хто ставить такі запитання".
Остання на сьогодні стрічка Девіда Лінча "Внутрішня Імперія", яка вийшла на екрани 2006 року, теж виявилася мандрівкою режисера і разом із ним глядачів заплутаними лабіринтами людської підсвідомості. Це підсумковий і найбільш складний фільм Лінча, над яким він працював упродовж п’яти років. "Внутрішня Імперія" була відзначена венеційським "Золотим левом", присудженим поза конкурсом ще до початку фестивалю. Цей фільм не знає жалю до лінивого глядача: він схожий на головоломку з кількома загадками, які довго не вдається розгадати. Але розгадавши їх, глядач після тригодинного мороку має шанс досягнути справжнього просвітлення у фіналі. Сама назва фільму вказує на те, що режисер знову заглиблюється в недосліджений космос, захований у голові людини.
У центрі сюжету – голівудська актриса далеко не першого рангу. Вона отримує нову роль і закохується в актора-партнера. Актриса заміжня, і відчуття вини змушує її переміститися не в паралельні світи, як здається спочатку, а в потаємні глибини самої себе. І вже незрозуміло, де реальність, а де зйомки фільму, де сон, а де дійсність – настільки все виявляється заплутаним. А що найголовніше – кожен глядач мусить самотужки розшифрувати хитромудрий режисерський план, бо на прохання "пояснити" свої фільми Лінч має одну відповідь: "Кіно – це довершена, змістовна мова, яка повністю придатна для комунікації. Кожен сам знайде свою відповідь. Тому я краще утримаюсь від коментарів… Уявіть, що маєте справу з книгою, автор якої давно помер, і ви не маєте в кого запитати".
Попри "похмурість" його художнього світу, сам Девід Лінч справляє враження людини позитивної, бездоганно коректної і ввічливої. А тим, хто сумнівається в натуральності його постави, Лінч каже: "Не забувайте, що я роблю фантастичне кіно. Не потрібно самому страждати, щоб показати страждання. Глядачі теж не люблять самі страждати, проте залюбки дивляться на страждання інших". Реалізований, інтелектуальний і незалежний Лінч цікавиться темними виявами життя і відшукує у підсвідомості ідеї для своїх фільмів та картин, а також ділиться власним досвідом у галузі медитативних практик, які дозволяють позбуватися стресів та глибше розкривати свій життєвий і творчий потенціал. Так, він "лінчує" підсвідомість своїх глядачів, але й намагається просто допомагати людям – навіть якщо їм не подобається його кіно.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ