Один мій знайомий любить повторювати: "жінки в рок-музиці – все одно що китайські автомобілі: виглядають класно, їздять недовго". Гадаю, станом на сьогодні ця гендерно некоректна заява звучить уже трохи застаріло.
Ні, безумовно, рок придумали чоловіки, і довго вважалося, що це суто чоловіча справа. Адже співалося передовсім про такі маскулінні речі, як машини, алкоголь (і його наслідки) та політику. Але хто нині скаже, що жінки не люблять пива чи швидкої їзди? Та ви завітайте до будь-якого генделика або придивіться, хто дедалі частіше сидить за кермом, щоби переконатися: часи "сірих мишок" давно минули. Про політику – з огляду на баронесу Тетчер, канцлера Меркель і прем’єра Тимошенко – я взагалі мовчу. Відтак і в рок-музиці жінки відчутно посунули нашого брата. Хоч трапилось це далеко не відразу.
Перші спроби вступити до суто чоловічого на той час "рок-клубу" були помічені ще наприкінці 1960-их. Найвдалішою виявилася спроба американки Дженіс Джоплін. Щоправда, розвинути успіх не вдалося: смерть Джоплін від передозу в жовтні 1970 року надовго похилила прапор рок-фемінізму. Інші її колежанки грали хіба роль красивого бекграунду своїх відоміших і популярніших бойфрендів. Так було зі співачкою Меріен Фейтфул з її численними переходами туди-сюди між "мерехтливими близнюками" Міком Джеггером та Кітом Річардсом, так сталося і з нівроку відданішими Йоко Оно та Ліндою Істмен, які якось несміло і не дуже вдало намагались грати на клавішах у групах своїх чоловіків – Джона Леннона та Пола Маккартні відповідно.
Далі історія з підкоренням рок-олімпу жінками взяла паузу, якщо, звісно, не вважати за адептів цієї музичної течії Шер та Тіну Тернер. А вважати підстав немає, бо так недовго записати до рокових лав і Дженет Джексон із Брітні Спірс, оскільки й вони у своїй "творчості" час від часу використовували гучні гітарні ріффи. Тож давайте не плутати замасковану під м’який рок попсу з перформенсом справжніх рок-дів, які у першій половині 1970-их все-таки з’явились. Вікно до рок-Європи слідом за Джоплін прорубала Сюзі Кватро, яка не лише співала, а ще й пристойно грала на басусі. До того ж, на відміну від Дженіс, яка зазвичай з’являлась на сцені в хіпівських лахах, Сюзі грала у шкіряних костюмах в обтяжку. З її появою чоловіча аудиторія мала нарешті не тільки що послухати, а й на що подивитись.
За п’ять років з’явилися панки. Ніна Хаген своєю зовнішністю і текстами пісень зрівнялась із визнаним королем шок-року Елісом Купером. Петті Сміт та Деббі Харрі склали їй товариство, але вже як пост-панкові співачки. Взагалі, саме тоді, на початку 1980-их, фемінізм набрав на Заході найбільших обертів, і дослухаючись до гучних закликів Джейн Фонди, жінки, які обожнювали хард-рок, вирішили, що настав час для суто жіночих груп. Так світ побачив формації на кшталт Girlschool чи The Runaways. Ось тільки ані платинових дисків, ані тижнів на вершинах хіт-парадів ці плоди емансипації так і не дочекались. Просто були і все. Хіба що Vixen змогли досягти сякого-такого успіху з піснею "How Much Love" – завдяки кліпові в жанрі легкої еротики. А ось поодинці, в чоловічому музичному оточенні, у жінок, як то кажуть, покотило. Німкеня Доро Пеш, американка Літа Форд і канадка Лі Аарон усе частіше почали з’являтись на МТV в прайм-тайм та створювати конкуренцію навіть таким грандам, як Bon Jovi чи Motley Crue.
Згодом жіночі зірки запалали серед гранжерів та альтернативників, які в 1990-их виштовхали в тінь традиційні хард-рокові гурти. Перші мали Кортні Лав, що для окремих фанів замінила чоловіка-самогубцю Курта Кобейна, а другі – групу The Cranberries. Причому, якщо Кортні, крім епатажу, нічим особливим похвалитись не могла, то неповторний тембр голосу мініатюрної ірландки Долорес О’Ріордан змусив заслухатися світ – наприклад, хітом "Zombie".
Але справді золотими часами для різноманітних рок-гуртів з жіночим вокалом стали останні роки минулого століття. Чого варті хоча б фіни Nightwish з нинішньою примадонною року Тар’єю Турунен, яка, до речі, навчалась класичного оперного співу в музичній Академії Сібеліуса. Вся тінейджерська Європа плюс Японія вмить зодягнулись у майки з її обличчям. Від пауер-металістів не відставали і важкезні детстери: приміряти ролі фронтвумен, яка співає гроулінгом, взялись Анжела Госсоу (Arch Enemy) та Сабіна Классен (Holy Moses). Не біда, що їхнє ревіння не відрізнити від чоловічого. Для фанатів стилю тут головне хедбенгінг (дослівно – мотиляння головою), а не вдумливе слухання.
Щодо Тар’ї Турунен та Анжели Госсоу, то я про них згадав ще й ось чому: влітку на нас чекають їхні візити. Перша 2 серпня виступатиме у рамках фестивалю "Глобал Іст" на аеродромі "Чайка" під Києвом, а друга разом з Доро з’явиться там само двома тижнями раніше (18-19 липня) на фестивалі "ПроРок". Дуже хочеться, щоб туди потрапив і мій згаданий на початку огляду приятель. Може, послухавши, він нарешті порівняє рокових жінок з автомобілями, трохи якіснішими за китайські?
Дмитро АНТОНЮК