Ще не почав, а вже відчуваю, що вийде своєрідне продовження попередньої статті про "Тараса Бульбу" і "Катинь". Хоч інформаційний привід передбачався зовсім інший: вчора, 23 квітня, ЮНЕСКО відзначало Всесвітній день книги. Бо 23 квітня 1616 року померли відразу двоє літературних велетнів: Сервантес і Шекспір. Щоправда, Сервантес помер за григоріанським календарем, а Шекспір – за юліанським. Зате Шекспір ще й народився 23 квітня, тільки, зрозуміло, не 1616, а 1564 року. Одне слово, у зв’язку з днем книги я провів серед себе опитування на тему: "Книга, яка вразила мене найбільше".
Як відомо, кожна професія має свої переваги і всі вони мають одну спільну ваду: ефект звикання. Міліціонери з часом перестають емоційно реагувати на злочини, лікарі – на хвороби, гробарі – на похорони… Так і з книгами. Одна справа, якщо ви їх читаєте суто задля естетичної насолоди у вільний від роботи час: скажімо, раз – на Різдво і раз – на Великдень. І зовсім інша – якщо читання є вашою щоденною працею задля заробітку, бо задля заробітку навіть Сервантес із Шекспіром можуть перетворитися на рутину. Але якось трапилася мені книга, від якої я справді пережив шок. Це була збірка оповідань Тадеуша Боровського "Ласкаво просимо до газу". Ось, до речі, ще один інформаційний привід згадати про неї саме сьогодні: 24 квітня 1940 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер підписав наказ про створення концтабору на околиці захопленого польського містечка Освенцім. Німецькою – Аушвіц.
Шок від згаданої збірки спричинений рівною мірою і тим, що описує Боровський, і тим, як він це робить. Парадоксальна річ: з одного боку, важко знайти людину, яка б не чула про нацистську "фабрику смерті", газові камери, крематорії і виплетений залізними літерами на брамі напис "Arbeit macht frei" ("Праця звільняє"). З іншого – знаючи щось про різновиди концтабірної смерті, ми в масі своїй майже нічого не знаємо нині про концтабірне життя. Тож не дивно, що зустрівши на перших сторінках таке, наприклад, речення: "Люди люблять Освенцім і з гордістю кажуть "у нас в Аушвіці", – читач не знає, що й подумати. Може, автор чорно жартує?
Виявляється, не зовсім. Відомі світові з фотографій сотні тваринних бараків, де утримували по півтисячі в’язнів у кожному, і чотири крематорії з газовими камерами, де було винищено понад мільйон євреїв, знаходилися не в самому Аушвіці, а в сусідній Бжезінці-Біркенау (так званий "Аушвіц ІІ"). Натомість "Аушвіц І" – зокрема й завдяки Сталіну – був справжнім пеклом для радянських військовополонених. Маючи свої плани щодо захоплених будь-де ворогів (див. "Катинь" Анджея Вайди), Сталін відмовився підписувати Женевську конвенцію про поводження з полоненими. Скориставшись нагодою, нацисти почали експериментувати саме на радянських солдатах: скільки часу людина може витримати навстоячки в карцері; за скільки днів вона помре без їжі, а за скільки без води; скільки гранульованого "Циклону Б" слід розсипати по камері, щоби смерть настала за добу, і скільки – щоб за 15 хвилин. Також тут здійснювалися досліди над жінками зі стерилізації і штучного запліднення.
Щодо решти в’язнів, то вони – на тлі Біркенау – сприймали Аушвіц як дарунок долі: солідні двоповерхові корпуси з ліхтарями над дверима і білими унітазами всередині, будинок "канцелярії", де на першому поверсі, навпроти бібліотеки, оркестр грає симфонію Берліоза, а на другому міститься бордель, в якому "передовики виробництва", отримавши відповідні талони, задовольняють свої сексуальні потреби з "дівчатами для розваг". Як пише (звісно, з іронією) в листі до нареченої автобіографічний герой оповідання "У нас в Аушвіці": "Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут діються чудеса культури".
Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він з якоюсь потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною "байдужістю" просто показує нам життя в табірному комплексі Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди, який заштовхує до газової камери батька, щоби не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе "мамо!" і простягнуті до неї дитячі руки її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; ось футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч новоприбулих – і в проміжку між двома кутовими ударами встигають їх загазувати; а ось і симфонічний концерт – на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.
Чи така "цинічна" й "нігілістична" література не підштовхує читача до думки, ніби концтабори не були аж такими страшними, як їх малюють? Якраз навпаки. Людська психіка влаштована так, що розмови про мільйони загиблих сприймаються нею, як абстрактна статистика. Тим часом реалістичні деталі Боровського змушують відчути матеріальність концтабору: цей гротескний світ – не вигадка фантаста. Створений спільними (що не означає добровільними) зусиллями катів і їхніх жертв, він справді існує. Так, це незвичайний світ, найжахливішою рисою якого однак є те, що він намагається виглядати звичайно, бо, зрештою, заселений переважно звичайними людьми, які люблять тілесні розваги, класичну музику чи футбол. Намагаючись зберегти видимість нормальності, ці люди прагнуть того, до чого звикли. Навіть якщо в кімнатах для розваг вивішені скрупульозні переліки заборонених і дозволених насолод. Навіть якщо попередні власники скрипок і контрабасів покинули табір через комин. Навіть якщо грати у футбол доводиться під мимовільними поглядами тих, хто не доживе до кінця матчу…
Тадеуш Боровський народився 1922 року в Житомирі. Радянська влада вислала його батьків – як "ворожий елемент" – подалі від рідного міста: тата будувати Біломорканал, маму на Єнісей. У десятирічному віці хлопцеві вдалося виїхати в Польщу й оселитися згодом у Варшаві. Під час німецької окупації Боровський писав вірші і навчався у підпільному університеті, де познайомився з Марією Рундо. 1943 року обоє потрапили в Біркенау. Обом пощастило: буквально за кілька тижнів до того в таборі перестали труїти газом неєврейське населення. Закінчивши курси в Аушвіці, Боровський якийсь час працював санітаром і, ризикуючи життям, викрадав ліки та пересилав їх коханій у жіночу частину табору, чим врятував Марії життя. Після війни Марія опинилась у Швеції. Письменник розшукав її і вмовив повернутися до Польщі. Наприкінці 1946 року вони одружилися. Протягом 1946-1948 рр. Боровський публікував свої освенцімські оповідання. 1949 року товариш Сталін наказав польським письменникам зав’язувати з невпорядкованим писанням і переходити на "рейки соцреалізму". Боровський почав писати публіцистичні агітки. От тільки всі, хто його знав, згадують, що це вже був "не той Боровський". Наприкінці червня 1951 року Марія народила доньку. Востаннє відвідавши дружину в пологовому будинку, письменник прийшов додому і, зачинивши вікна й двері, відкрутив газові крани. Трьох концтаборів поспіль йому виявилося забагато.
Олександр БОЙЧЕНКО