В одному з інтерв’ю класик неореалізму Лукіно Вісконті на запитання, чи зміг хтось із молодих режисерів здивувати його, відповів: "Так. Луїс Бунюель своїм фільмом "Цей примарний об’єкт бажання". Вісконті наполовину жартував, адже знятий 1977 року "Цей примарний об’єкт бажання" був останнім фільмом великого іспанця. Але лише наполовину: фільм блискуче доводив, що його режисер залишається молодим, дошкульним і бунтівним навіть у свої сімдесят сім років.
Абсурдність і сюрреальність життя, крім характерних для Бунюеля символічних образів і загадкових ситуацій, підкреслені в цьому фільмі також парадоксальним рішенням доручити роль молодої служниці Кончіти двом різним актрисам – француженці Кароль Буке та іспанці Анхелі Моліне (а озвучує роль взагалі третя). Двоїста натура жінки (ангел і диявол в одній особі) завжди хвилювала і притягувала режисера, оскільки в ній найкраще відбивається неоднозначність самого життя – чи то сну, чи реальності. Ще раніше Катрін Деньов у фільмах "Денна красуня" і "Трістана" точно відчула і передала режисерське захоплення мінливою природою жіночої сутності, протиборством у ній тілесного і духовного, прози життя і поезії мрії. І в "об’єкті бажання" режисер також розділив особистість героїні на дві половинки, наділивши одну з них лагідною і покірною вдачею, а іншу – бунтарством і непокірністю.
Власне, сама доля Бунюеля, від перехідного 1900 року народження починаючи, мовби вигадана затятим сюрреалістом. Майбутній метр світового кіно народився в Іспанії, у місті Каланда, отримав релігійне виховання, після чого вступив до Мадридського університету. Там його друзями стали Сальвадор Далі та Федеріко Гарсія Лорка. Справжній перелом у житті Бунюеля відбувся 1925 року, коли він переїхав до Парижа – тодішнього центру світового культурного життя. Тут Бунюель і здобув свою кінематографічну освіту безпосередньо на знімальному майданчику, влаштувавшись працювати асистентом французького режисера Жана Епштейна.
Цей кінематографічний досвід і велике бажання вже через кілька років дозволили йому самому почати знімати кіно. Обмінюючись фантазіями й снами, Бунюель і Далі протягом лічених днів написали сценарій до свого першого сюрреалістичного фільму. Кошти на зйомки Бунюель позичив у матері, щоправда, більшу частину суми витратив на походеньки з друзями. У підсумку вийшов 24-хвилинний фільм "Андалузький пес", який складається з серії не пов’язаних між собою і не зовсім зрозумілих сюрреалістичних образів, що однаково можуть як мати глибокий зміст, так і не означати зовсім нічого. Якійсь жінці у фільмі розрізають око; чоловік тягне за собою два роялі з мертвими осликами і живими священиками; з дірки у людській долоні виповзають мурахи… На прем’єрі у Парижі 1928 року режисер сидів із повними кишенями каміння – на випадок, якщо доведеться відбиватися від обурених глядачів. Але все обійшлося, і після фільму паризькі сюрреалісти з ентузіазмом прийняли Бунюеля й Далі у свої ряди.
А ось після виходу на екрани 1930 року фільму "Золотий вік" скандал таки виник. Через сюрреалістичні випади Бунюеля проти церкви та "буржуазного суспільства" на публічну демонстрацію фільму була накладена заборона, скасувати яку вдалося через п’ятдесят років. Трохи згодом, на тлі чергової заборони (цього разу вже документального фільму "Лас Урдес. Земля без хліба") та громадянської війни, що розпочалася в Іспанії, Бунюель був змушений виїхати на Американський континент.
Нова його стрічка, що відкриває мексиканський період творчості режисера, з’явилася лише 1946 року після 14-літньої перерви. А одним із найяскравіших фільмів цього періоду став "Ангел-винищувач" (1962). Герої фільму, які зібралися на вечірку, виявляються замкнутими в будинку і мусять тепер всупереч власній волі терпіти одне одного на спільній території. Аж після всіх скандалів, істерик і навіть кількох смертей з’ясовується, що двері на вулицю насправді були весь час відчинені, і ніхто нікому не заважав покинути ненависне приміщення. Ось така вишукана і досі актуальна метафора того, як люди не можуть подолати обмеженість власного світу.
На початку 1960-их років Бунюель повертається до Європи і знімає у франкістській Іспанії два фільми: "Вірідіана" та "Трістана". І знову повторюється історія із забороною. Точніше, "Вірідіану" іспанська влада спочатку дозволила знімати під наглядом цензорів, але розгледівши її "єретичний" зміст, одразу ж заборонила. Що не перешкодило (а радше допомогло) фільмові здобути головний приз на Канському кінофестивалі. У двох словах сюжет такий: Вірідіана, героїня фільму, намагається жити згідно з високими ідеалами, які, на жаль, є вельми відірваними від реального життя. Жертовна, як Христос, і спрагла служіння людям, як Дон Кіхот, вона збирає звідусіль жебраків та волоцюг, пропонуючи їм їжу та житло. Волоцюги віддячують як можуть: оргією за столом і насильством. Так режисер примушує героїню втратити віру, яка не витримала зіткнення з реальністю.
Загалом, стосунки Бунюеля з церквою та релігією були досить непростими. Вважається, що режисер остаточно розірвав із католицькими догматами у часи приятелювання з мадридською мистецькою богемою. Потім він неодноразово декларував свій атеїзм, і його часто звинувачували якщо не в блюзнірстві, то щонайменше в антиклерикальних настроях. Часто цитувався його знаменитий парадокс: "Слава Богу, я атеїст". Але наполегливість, з якою Бунюель у своїй творчості повертається до релігійної тематики і проблеми віри, дає право припустити, що його атеїзм не був таким однозначним. Інакше звідки ці постійні спроби збагнути незбагненне?
Останні свої фільми кіномандрівник Бунюель знімає у Франції. Можливо, в них стало трохи менше бунтівного юнацького духу, але, за словами Генрі Міллера, вони продовжують викривати "огидний фальш та лицемірство людських стосунків". Його герої, "вершки суспільства", знову запрограмовані відповідною ідеологією, звичаями та догмами, абсурдність яких і викриває Бунюель, роздаючи естетичні ляпаси самовдоволеним буржуа з їхньою "скромною привабливістю" і всім їхнім "золотим віком".
Великий сюрреаліст дуже тонко відчував крихкість кордону між сном і дійсністю, атеїзмом і вірою, добром і злом, тому він до кінця життя залишався вірним принципу двоїстості. На запитання письменника Карлоса Фуентеса під час їхньої останньої зустрічі: "Що ви пізнали, Луїсе, проживши 83 роки?", Бунюель відповів: "Що я віддав би життя за людину, яка шукає істину, але вбив би того, хто б повірив, що віднайшов її". Може саме цим хороше кіно і відрізняється від нашого: воно не проповідує, воно шукає.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ