«Не кажу собі, що я – зірка»

Золотий тенор України, маестро Володимир Гришко напередодні свого візиту до Чернівців розповів "МБ", як святкував ювілей Алли Пугачової. Оперний співак зізнався, що незабаром знову повертається на першу оперну сцену світу "Metropolitan".
А до Чернівців приїде разом із відомою солісткою Болгарської опери Аїдою Швед та своєю ученицею Вікторією Литвинчук.
– Ви вже 30 років на сцені. У чому секрет успіху?
– Мій секрет – не казати собі, що я – зірка. А ще працювати над собою щодня! Але талант без грошей важко показати світу. Знаєте, якось у Алли Пугачової запитали, що потрібно, аби стати зіркою? Вона відповіла: "Три фактори: гроші, гроші, гроші". Моя ж думка, що крім таланту та грошей, справжній зірці треба мати щось від Бога у серці та душі.
– Ви згадали про Аллу Борисівну. Коли були юним, саме вона повірила у вас…
– Це було 30 років тому. Мене можна було і не розгледіти – юнак невеликого зросту підійшов до примадонни. Я сказав їй, що ще побачимося. Вона глянула на мене. Уважно. Зазирнула в очі і сказала, що вірить мені. Я багато років працював за кордоном, щоби повернутися маестро Гришко, але вона вже тоді бачила у мені маестро!
– Примадонна запросила вас на святкування свого ювілею?
– Так, я зустрічався з нею у Москві і через декілька днів знову зустрінуся у Києві. На свій день народження вона була неперевершена, богиня! На свято поїхав не один, зі своєю вихованкою Наталею Валевською. На 60-ліття великої співачки ми з Наталею заспівали дуетом "Пам’яті Карузо".
– Ваша гордість – власний автопарк. Чи є у ньому новинки?
– Саме зараз по всьому світу шукаю власника автомобіля "ЗИС-110". Такі авто виготовляли на заводі Сталіна, і я дуже хочу стати його власником. Колекціоную раритетні машини вже багато років. Серед автомобілів у моєму автопарку є "Паккард" 1937 року, дві "Волги" 1960 року, джип "Вілліс" 1941 року, унікальний автомобіль 1943 року, виготовлений на заводі імені Молотова, три "Победы" тощо.
Хтось колекціонує жінок, а я колекціоную автомобілі. Це моя маленька пристрасть, вважаю своє хобі престижним. Адже приємно заїхати на власний концерт на авто, якого немає ні в кого у столиці.
– До раритетного авто і відповідний гардероб. Хто шиє вам костюми?
– Довіряю лише Михайлові Вороніну. Він розуміє мене, мою творчість. Ми поважаємо життєві принципи одне одного. Якось ця людина сказала дуже мудрі слова: "За ім’я потрібно боротися щодня".
– Ваша боротьба була справді важкою?
– Я важко працював із дитинства. У житті немає нічого легкого. І моя кар’єра співака не виняток із правила. Я – п’ята дитина в сім’ї. Тато помер, коли мені було 18. Тож всього в своєму житті я досягав самотужки. Був час, коли моя мама тяжко хворіла, на лікування потрібні були чималі гроші. Тоді я був співаком ансамблю Київського військового округу і грошей не мав. Щоби мати додатковий заробіток, підробляв – шліфував надгробні плити на Байковому цвинтарі. Шлях до слави був важкий.
– Ви виросли біля циганського табору. Цигани віщували славу?
– Справді, я виріс неподалік циганського табору. Знаєте, цигани віщували мені, що я стану гарною людиною. Я не роблю для людей щось виняткове, просто живу із добротою у серці, співаю для людей. Треба робити добро щодня і вам буде добре.
А із циганського табору почалася моя любов до музики. Чимало часу присвятив грі на гітарі. Мені казали, що треба продовжувати кар’єру сольного гітариста, але Бог дав мені голос тенора, і я став оперним співаком.
Валерія ЧОРНЕЙ