Поети зазвичай не люблять, коли їх із кимось порівнюють. Поети зазвичай люблять порівнювати самі. Нецікаві порівнюють нецікаво, цікаві – цікаво, найцікавіші – як Жадан. Наприклад, так: "морожені кури, ніби померлі планети, солодко світять після своєї смерті". Або так: "Смерть твоя – невелика втрата, просто змінюється оператор, й повільно зникають вхідні дзвінки".
Незважаючи на згадану нелюбов, критики продовжують порівнювати поетів з іншими поетами. І це закономірно: вся історія людського пізнання саме так і розвивалася – через порівняння нового зі старим, невідомого з відомим. Зокрема років п’ятнадцять тому Сергія Жадана часто порівнювали з Артюром Рембо – бо юний, талановитий і екстремальний. Відтоді Жадан видав зо п’ятнадцять книжок віршів і прози, вийшов у перекладах польською і німецькою, литовською й італійською, російською і білоруською, об’їздив півсвіту, назбирав премій, стипендій та нагород і перестав бути юним. Здавалося б, про Рембо можна забути. Але на початку цього року з’явилася збірка "Ефіопія"…
Друзі-поети – сучасники вічності
– Ти лише не ображайся, але сам подумай: твоя "Ефіопія" складається з трьох частин – римованих силабо-тонічних "Кочегарів", верлібрових "Поетів" і прозових "Коментарів". Це ж буквальне повторення трьох періодів творчості Рембо: спочатку були римовані поезії, потім збірка віршів у прозі "Осяяння" і, нарешті, коментар до власної творчості "Сезон у пеклі". Я вже мовчу, що, зав’язавши з літературою, він саме до Ефіопії і втік від зогнилої Європи. І як тебе після цього не обзивати "українським Рембо"?
– Та обзивали. Мені це ніколи не подобалося: занадто претензійно звучало. Тому я намагався скоріше подорослішати, аби подалі відійти від віку Рембо. А ось в "Ефіопії" знову про нього згадав. Скажу більше: цикл "Поети" спочатку теж називався "Сезон у пеклі", потім я змінив назву, оскільки знову ж таки виходило претензійно. Отож перегуки свідомі, що вже тут приховувати. І в прозі, особливо в оповіданні "Паспорт моряка", можна знайти прозорі алюзії: оце дитяче бажання жити в портових містах і спати щоночі з іншою жінкою. Така ніби спроба обдурити життя і залишитися вічним петеушником. Мабуть, це справді данина поетам, якими я захоплювався в сімнадцять.
– Кілька років тому я писав про здійснене тобою "вбивство силабо-тоніки". Аж раптом ти знову повернувся до її порослих любистком незамулених джерел. Підвів мене, можна сказати. Хто мені тепер повірить як критику?
– Ну бачиш, я завжди говорив, що наші критики у своєму творчому поступі відстають від наших поетів. Просто ви завжди намагаєтеся знайти декларації там, де їх немає. Коли я писав про смерть української силабо-тоніки, я не мав на увазі якусь метафору, там ішлося справді про поетів, яких розстрілюють. Я би не маніфестував таких пафосних речей, як смерть силабо-тоніки. Це б виглядало смішно. Але оскільки все одно ніхто нічого не зрозумів, то так воно і виглядає.
– Відкриюся, як на сповіді, що в глибині душі я також не втрачав надії на світле майбуття п’ятистопних ямбів. Щоправда, з пірихіями. Це по-перше. А по-друге, що тобі заважає трохи допомогти критикам? Приміром, ти кажеш, що в новій збірці є гра з "різними європейськими й російськими поетиками". То уточни, підштовхни в потрібному напрямку. Вам, поетам, що: нашкрябав рядок – і в корчму. А критик усе це ще прочитати мусить, зрозуміти…
– Та ось, скажімо, "і лежать на дні його шкіряного ранця нідерландський тютюн і книжка Аполлінера" – це ж насправді "А в походной сумке – спички и табак. Тихонов, Сельвинский, Пастернак". І так далі. Той-таки Рембо чи Бодлер. Чи Гумільов з його власною Ефіопією. Одне слово, книга "для друзів-поетів – сучасників вічності".
– Сучасник вічності Іздрик недавно назвав тебе номером 1 сучасної ж української поезії. Особливо, каже, вдалась "Ефіопія": тут Жадан просто досяг рівня хорошого, пізнього Тичини…
– Ну, Іздрик у своїх літературознавчих прозріннях теж іноді сягає рівня Миколи Жулинського. Але я його все одно люблю (в сенсі Іздрика). Хоча порівняння мені не подобається: я Тичину ніколи не любив, ні пізнього, ні раннього. В "Ефіопії" радше можна знайти щось із Сосюри чи Влизька (вірш про китобоїв), або – суто формально – з Бажана чи Рильського (історія про листоношу). А Тичини там немає. Хіба що в растафаріанському підтексті, який можна помітити в кларнетизмі, десь на рівні аркодужного перевисання до народів.
Максимум свободи, мінімум
колективної праці
– Твої персонажі – відомо хто: проститутки, наркодилери, міліціонери, китайці, клоуни, релігійні проповідники… Не боїшся залишитися в пам’яті народній не лише співцем такої малопритомної публіки, але й, вибач на слові, членом цієї спільноти?
– Та ну, як я можу залишитися у пам’яті членом китайської спільноти? Пам’ять народна – річ у принципі химерна, не думаю, що ці вірші взагалі до неї потраплять. Але якщо ти маєш на увазі ототожнення автора з його персонажами, то в мене від цього просто руки опускаються. Я вже й звик, що мені приписують залежність від важких наркотиків та пропаганду проституції. Щоправда, завжди залишається надія на критиків, які мене добре знають і зможуть вірно розставити акценти у творчій спадщині.
– До речі, поясни свою позицію щодо легалізації легких наркотиків, бо люди ще подумають, що ти – за поширення наркоманії.
– Ось якраз про це я і говорив. Добре, що ти мене знаєш, і зможеш в разі чого виступити свідком на судовому процесі. Моя "позиція щодо легалізації легких наркотиків" проста й сповнена, як мені видається, твердої логіки: переслідувати за вживання канабісу – це те саме, що переслідувати за відвідини макдональдза. Тобто можна, але не потрібно при цьому прикриватися гаслами про боротьбу з наркоманією та криміналом. Бо найбільш кримінальна річ у цьому всьому – це контроль із боку правоохоронних органів, для яких легалізація наркотиків чи проституції означала би втрату важливої статті доходів. Одне слово, доки головними ворогами суспільства будуть вважатися планокури, проститутки, футбольні фанати і українські поети, нічого доброго в цій країні не буде.
– Про добре: днями Тарас Прохасько, маючи на увазі тебе, сказав приблизно таке: "Писати українською у Львові чи Франківську – це й дурний може. А ви спробуйте в Харкові, та ще й створіть навколо себе ціле середовище". Як тобі живеться у тому Харкові? Не почуваєшся трохи "своїм серед чужих"?
– Тарас справді дуже добрий, але, як більшість галичан, демонізує Східну Україну. Зрештою, як більшість східняків демонізують Галичину, Прикарпаття чи благословенну Буковину. Писати українською в Харкові було стрьомно на початку 1990-их, а зараз це навіть модно. Для "творчої молоді" це ніби така фішка – писати вірші, грати в якійсь групі, ходити на літературні вечори та фестивалі. Я не впевнений, що ці молоді люди насправді люблять літературу, але добре вже те, що вони пишуть вірші, а не нюхають клей. Хоча, можливо, хтось при цьому ще й клей нюхає, не знаю… Оце "середовище", про яке говорив Тарас, створилося років десять тому. Воно постійно якось трансформується, видозмінюється, хтось відходить, хтось додається. Ми 3-4 квітня проводили фестиваль "Харківська барикада", і там був дуже показовий момент: після вечора молодої поезії "молоді" поети разом вийшли на вулицю і рушили кудись побухати. Півсотні поетів плюс їхні друзі заповнили собою вулицю і на якийсь час блокували дорожній рух. Такої кількості живих поетів на харківській вулиці не було, мабуть, від похорону Хвильового.
– З твого дозволу, одне запитання інтимного характеру. Мало того, що ти – батько зі стажем, то у твоїй біографії була ще й така ганебна пляма, як викладання в університеті. Може, поділишся своїм педагогічним кредо?
– У мене воно не сформоване до кінця. Очевидно, щось антимакаренківське, себто максимум свободи, мінімум колективної праці. Я завжди відчував певну крихкість своєї педагогічної системи, мабуть, тому і пішов з викладацької роботи.
– Гаразд, спробуємо закінчити на оптимістичній, так би мовити, ноті. "Євросоюзом керує сволота", – пишеш ти. Мені здається, оптимізм тут прихований у тому, що нам під керування цієї сволоти потрапити не світить ніколи.
– Я теж так думаю. Але, з іншого боку, яка різниця, з якою сволотою мати справу – своєю чи зарубіжною? Я ось недавно виступав у Верховній Раді, а потім зайшов до депутатського буфету. Подивився на ціни і зрозумів, чому вони всі так хочуть стати народними обранцями: ніщо так не стимулює, як можливість дорватися до халяви. Ледь не сказав: "Чого вам і бажаю".
Олександр БОЙЧЕНКО