Цьогорічним лауреатом літературної премії "Князь роси" імені Тараса Мельничука став Тарас Григорчук із поетичною книгою "Янголи – не дичина". Вірші Григорчука протягом приблизно дванадцяти років неодноразово публікувалися у різних виданнях (як от "Нова буковинська газета", "Буковинський журнал", "Дзвін", "Четвер", альманах "77", часопис "Потяг 76"), але окремою книгою вийшли вперше. І яка різниця, що Тарасові під сорок, а "молодші "літровесники" видали вже по 4-5-6, а дехто – й "Вибране", як наголосив автор передмови Василь Герасим’юк? Згадаємо давніх-мудрих: "кожному своє", "книги мають свою долю". Отже, прийшов час і цієї збірки.
Коли розгортаєш книгу поезій, то так ніби вступаєш у незнайому темну воду. Коли це стосується книги автора вже знайомого, розумієш, що "двічі в ту саму воду не увійти", і, в будь-якому випадку, враження будуть новими, іншими, відмінними від попередніх. Особливо всі ці емоції підсилюються, якщо читаєш вірші (не лише невідомі, а й вже відомі), вперше зібраними в книгу. Бо це означає представлену концепцію, своєрідну драматургію. Назва, звичайно, теж не просто так обирається. Хоча, за словами автора збірки, вибір заголовка був випадковим (із близько тридцяти варіантів він обрав цей, просто наосліп тицьнувши пальцем). Та відомо, що немає нічого більш закономірного, ніж випадковість.
Відверто кажучи, я назви спочатку не зрозуміла, але, усвідомивши, що долучилися до неї сили серйозні, почала активно шукати пояснень. І знайшла, правда, не в однойменному вірші, а в тексті із розділу "До решти": "Не було чим повечеряти – підстрелили янгола… Кажу їм, це ж не дичина, бійтеся Бога! Відказують: гадаєш, що розумніший за Нього?.. Збудився… Видко, що мені вже винесено вирок…". Моторошно і очевидно. Власне, це один із небагатьох справді сильних текстів згаданого розділу (тут хіба ще "На невидимій осі…", "Які неймовірні "родини"…", фрази-констатації: "гопак довкола корита", "кожного разу, коли наважишся на читання, маєш бути готовий до зустрічі з якимсь демоном"). Розумію, що розділ додано, аби краще "розкрити" особистість автора, але мені як людині ліберальній він (розділ) своїм дидактизмом геть не імпонує. Можна непомітно для себе стати "претензійно нудним", як персонажі першого висловлювання Троїстого (псевдо автора). Зрештою, якщо "Молодість – фантастична, несамовита, щира!", то навіщо ж їй так наполегливо-радикально "нав’язувати" свій досвід?
Тепер про поезію. А що Тарас Григорчук – поет цікавий і самобутній, це факт незаперечний. Поета можна відчути уже в кількох рядках: "тут купелі дівочі пахнуть тмином / й Господь коли читає / палець в Черемоші слинить". Колись Іван Андрусяк говорив про вплив на поезію Григорчука творчості Тараса Мельничука. Зважаючи на це та на "ім’я" премії, поміркуємо з цього приводу.
Звичайно, можна згадувати і про територіальну наближеність, і про особисте знайомство, і про спільність окремих поглядів, переконань. Але важливіше те, що кожен із них розвинувся в окрему поетичну особистість (певно, Григорчукові трохи складніше у плані творчого самоствердження, бо значно молодший). Тобто насправді вони зовсім різні. На відміну від Тараса Мельничука, у Тараса Григорчука немає гностичної сміливості-прориву (можливо, і не повинно бути), він ніби не наважується (чи не збирається навіть) переступити межу (варіанти дослідів зі сфери окремих у дусі Станіслава Грофа не враховуються, бо відкривають реальність, швидше, віртуальну, ніж Іншу: "(автопортрет)", "Конопляний блюз"), бо відчуває погляд безодні, оскільки частіше дивиться в неї, ніж на небо, можливо, тому, що "шлях до прірви довший / аніж небесний". Асоціація неба у нього – ангели, але вони спускаються. Загалом поезія Григорчука асоціативно-малярсько-споглядально-підглядальна. Якщо Тарас Мельничук пропускає Волю Всесвіту крізь себе, то Григорчук її підглядає, зчитує, перемальовує, перебиває, переказує, трохи трактує ("так наче мусиш позаписувати те, / що вже виписане дзеркалом ночі": дзеркало, ніч – асоціації Всесвіту, таємниць, Потойбіччя).
Григорчук – прекрасний деталіст, він деталь уміє розгорнути у проблему, тип світосприйняття, вивести на рівень універсального ("Коли скидала стриптизерка шати, – / я бачив образочок між грудей… / Яке спасіння терпиш від людей…", "на крильцях сонечка / крижана роса / примушує одні світи зникати / інші сповиватися", "Переступивши ніч у дивних шатах, / чвала мурах по лавиці поволі…"). Ознакою (спільною для двох поетів) хорошої української поезії є незабаналізованість, незабальзамованість словесно-образного вияву любові до своєї країни, потреба її: "Туркоче турман. Мари. Білі стіни. / І ти шукаєш у стіні хоч шпари, / аби впустити шерхіт України". Інша спільна ознака – міфологічна свідомість. Тритон-дримбар, що з-під води спостерігає за світом, русалки, крилаті змії, доетичні ангели-демони – все це звичні мешканці у Григорчука. Лише він поки що за ними дедалі більше спостерігає, такий собі художник, кінодокументаліст, а Мельничук – серед них, йому доступне і те, що під водою. Натомість Григорчуків, так би мовити, ліричний герой, як вітер над водою, а вглиб – ні, хіба хвилі здіймає.
Василь Герасим’юк у передмові до "Янголів" згадав поета Арсенія Тарковського. Поезії Тараса Григорчука властива недорозкритість таємниці, як у фільмах іншого Тарковського (сина згаданого) – Андрія. Поезія Мельничука – більше обитель Духу, вона заряджає енергетикою, запліднює інформацією; у поезії Григорчука більше матерії, її хочеться читати так, як іти горами, дивитися на гірські річки, іти з відчуттям, що повсюдно змії, але з упевненістю, що знаєш правила руху цим високотрав’ям-міжряддям (щоправда, потім виявиться, що це всього-на-всього твоя середміська запалена уява).
І про впливи. Якщо Тарас Мельничук і вплинув на Тараса Григорчука, то лише як один із потужних імпульсів до творення поезії. Звичайно, були та є ще й інші імпульси, що можна прослідкувати у багатьох його віршах. Насамперед, це люди, які посутньо вплинули свого часу на людську свідомість, історико-культурні та етико-естетичні процеси (і продовжують впливати): Сковорода, Шевченко, Єйтс, Езра Паунд, Гарсіа Лорка, Борхес, Бандера, Бродський…
Та все ж найбільш потужний поштовх до творення Григорчуком поезії, її тло і значна частина авторської свідомості – це гори, верхи. На врученні премії хтось із присутніх сказав, що вже час Тарасові спускатися у доли. Часом можна – щоби з верхів приносити добрі вірші. Але краще бути там, де за аналогією належиться бути. Тим більше, що в долах ангели занадто вирізняються, і чимало куль для них вготовано. А вони ж, як діти, ті ангели: навіть у кулях їх вабить їхній блиск.
Інга КЕЙВАН
