Він уже багато років не зраджує іміджу неголеного бунтівника. У смокінгу на кінофестивалях він виглядає незграбно і навіть безглуздо. Йому більше личать футболка й гітара, на якій він грає у рок-гурті "No Smoking Orchestra". Та і сам він виразно краще почувається в неформальному богемному товаристві. Емір Кустуриця – найбільш відомий і неординарний кінорежисер з колишньої Югославії, який підкорив світ звуками балканської музики, трагікомічними сюжетами, дивакуватими персонажами і королівським розмахом усіх своїх проектів. Емір балканського кіно (тобто в перекладі з арабської володар, повелитель) прийшов на світ 1955 року в Сараєві у мусульманській родині з православним сербським корінням. "Я народився на околиці, де в радіусі трьохсот метрів стоять чотири різні храми: католицький, православний, мусульманський і синагога". А ще неподалік розташувався веселий циганський табір. Тому Кустуриця вперто називає себе югославом, хоч такої національності й не існує.
Про балканську емоційність, екстравагантність і неврівноваженість Кустуриці ходять цілі легенди. Наприклад, одного разу він через політичні розбіжності викликав на дуель лідера сербських націоналістів, дозволивши тому самому вибрати зброю. Політик – віддамо йому належне – від дуелі відмовився: певно, не захотів запам’ятатися фанатам кіно як убивця генія. Іншим разом, на Белградському міжнародному фестивалі, Емір кинувся на лідера правого руху Пайкіча, і ще невідомо, чим би все це закінчилося, якби дружина останнього дамською торбинкою не захистила свого чоловіка від режисерських кулаків. Запальний народ.
Режисерської майстерності Кустуриця навчався у відомій Празькій академії мистецтв FAMU. Вже його дипломна робота "Герніка" отримала першу премію на фестивалі студентських фільмів у Карлових Варах, а дебютний повнометражний фільм "Пам’ятаєш Доллі Белл?", присвячений життю боснійської молоді 1960-их, здобув "Золотого лева" у Венеції. Мало того, дебютант Кустуриця ще й був оголошений "режисером ХХІ століття". Нечуваний випадок: один фільм – і відразу почесне місце в історії кінематографа.
За другий фільм "Тато у відрядженні", в якому епоху політичних репресій в Югославії показано з погляду наляканої дитини, режисер 1985 року отримав "Золоту пальмову гілку" в Каннах. Слова Мілоша Формана, сказані під час вручення премії: " Кустуриця – це надія європейського і світового кіно", – виявились пророчими. Знімаючи фільми – зокрема з непрофесійними акторами, яких він змушує не просто грати, а справді жити на екрані, – Кустуриця своєю харизмою, новаторством, феєричністю і працездатністю щоразу завойовує прихильність різних фестивальних журі. Нині він – один із п’яти режисерів за понад шістдесятилітню історію Канського фестивалю, який двічі отримував "Золоту гілку".
Жанр фільмів Кустуриці можна визначити як етно-кінематограф. Присутність циганів та інших "маргіналів", змальованих з величезною симпатією, сцени побуту "югославів" і така зрозуміла нам балканська хвацькість під акомпанемент народних мелодій (часто в обробці Горана Бреговича) характерні для всіх його фільмів. І в тому, що "художня циганщина" зараз асоціюється передусім з балканськими країнами, є чимала заслуга Кустуриці. "Цигани – цілком особливі люди, – сказав якось в інтерв’ю режисер. – Їм притаманна рідкісна внутрішня шляхетність. Для циганів існують тільки гроші, любов і сім’я. І все. Нічого зайвого".
Один із найвідоміших своїх фільмів – "Андеграунд" – Кустуриця під час громадянської війни на Балканах 1992-1995 років вимушено знімав у Парижі. "Андеграундом" режисер намагався осмислити причини цієї війни. Трагічне й комічне у цьому фільмі змішалися так, що їх важко відокремити. Саме "Андеграунд" і отримав згадувану другу "Золоту гілку", але водночас викликав різко негативну реакцію як у рідній Боснії, так і в Західній Європі. У чому тільки не звинувачували Кустурицю: і що він політично некоректний, і що підтримує не тих, кого підтримує весь світ. Кустуриця дуже боляче відреагував на критику і оголосив, що покидає кінематограф. На щастя, цього не сталося.
Шоправда, запальний Куста (як називають режисера друзі) на деякий час все-таки перестав знімати кіно, але пізніше для німецького телебачення розпочав невеличкий проект про циганську музику. Згодом із цього проекту виріс цілий фільм під назвою "Чорна кішка, білий кіт", в якому все пронизане веселим циганським життям: любов і кров, наркотики і смачна їжа, несправжні трупи на горищі будинку і весілля перед ним, чорна кішка і білий кіт. "Я хотів, – зізнається Кустуриця, – виразити своє захоплення усім природнім. Я звільнився від трагедій. У моєму фільмі навіть мертві оживають". Далі було "Життя як диво", а зовсім нещодавно "Заповіт" – фільми, як завжди, сповнені веселого кічу і життєлюбства, чуттєвості, але й мало не релігійного змісту.
Аналізувати творчість балканського режисера важко, адже навіть рецензії маститих кінокритиків бліднуть перед фільмами Кустуриці і не передають ту лавину фарб і емоцій, яка від перших хвилин збиває з ніг глядача. Кустуриця – майстер емоційних образів. Досить одного разу побачити, як екзотично виглядає героїня з цигаркою в зубах та акордеоном ("Арізонська мрія") або як свині об’їдають обшивку старого автомобіля ("Чорна кішка, білий кіт"), щоби закохатись у кіномистецтво як таке. Бо якщо мистецтво буває більшим за життя, то це саме той випадок.
Найновіший – цього разу документальний – фільм має назву "Марадона очима Кустуриці" і присвячений, зрозуміло, аргентинському футбольному генію. Для Кустуриці хлопець із бідного кварталу, який став неперевершеною зіркою світового футболу, є якраз тим героєм, яких так бракує нашому часові. Чи будемо ми докоряти режисерові за те, що неймовірну траєкторію життя Марадони він ілюструє кадрами з інших своїх фільмів, недвозначно натякаючи: Марадона – це футбольний Кустуриця, Кустуриця – це кінематографічний Марадона?
Батьківський будинок Кустуриці в Сараєві був зруйнований під час війни. До цього додалися напади співвітчизників після виходу на екрани "Андеграунду". Відтак режисер заявив, що в рідне місто більше не повернеться. Нещодавно він побудував у гірському районі Сербії власне село Кустендорф – з церквою та кінотеатром, і тепер сам вирішує, кого мати за сусідів. А ще Кустуриця відкрив маленький завод з виробництва соків, які промовисто називаються "Саддам" і "Фідель". Несамовитий Куста продовжує кидати виклики суспільству, не лише знімаючи трагікомічні фільми, а й перетворюючи на трагікомедію власне життя. І це йому вдається, як нікому.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ