З народним артистом України Павлом Дворським кореспондент "МБ" зустрілася у Чернівецькому музично-драматичному театрі. Зі сльозами на очах Павло Ананійович зізнався, що його переповнюють спогади – 1974 року в залі театру звучали українські пісні. На свято прийшов Володимир Івасюк. Зусібіч чулися вигуки: "Ваша музика – світло і любов", "Ви – композитор, що робить світ кращим".
– Той вечір дуже пам’ятний для мене, – каже Павло Ананійович. – Я навчався у Чернівецькому музичному училищі і мав свій невеличкий творчий колектив. Перед виступом до мене підійшов Володя і сказав: "Павле, тобі вже час іти у професійний колектив "Смерічка". Я зауважив, що спочатку хочу здобути музичну освіту. Володимир з посмішкою заперечив, що навчання мине як один день і я виступатиму в "Смерічці".
Його слова здійснилися через півтора року. В ансамблі "Смерічка" я працював майже 18 років, але ті Володимирові слова підтримки я не забуду ніколи.
– У 1970-ті роки у Чернівцях відбувалося щось неймовірне! – пригадує Павло Дворський. – Студенти лазили у вікна маленьких концертних приміщень, щоби послухати пісні Володимира. Про його музичні шедеври знали усі. Без перебільшення, Володині пісні – феномен! Коли "Смерічка" виконувала його композиції, нам підспівували і словаки, і чехи, і німці, і французи. По їхніх очах було видно, що вони розуміли суть пісні.
Пригадую, як ансамбль "Смерічка" вперше приїхав у США на гастролі.
У Вашингтоні наш колектив познайомився із сім’єю Крулі, яка 1973 року створила ансамбль "Намисто" і видала платівку Володимира Івасюка. Її розкупили за кілька днів.
Ансамбль "Смерічка" завжди із нетерпінням чекав на нові пісні Володі. Він навчався у Львові, але все "щойно написане" віз до Чернівців. Друзі Володі збиралися у музичному класі філармонії. Він сідав за стіл, відкривав дипломат, повільно виймав клавір… А нам з Назарієм Яремчуком у цей час перехоплювало подих – ми розуміли, зараз буде щось неймовірне! Володимир грав, а Назарій розквітав і шепотів: "Оце пісня! Це ж шлягер…"
А потім були концерти у Львові. Тоді не всі могли дістати квитки. Чимало львів’ян вилазили на горище, щоби одним вухом послухати Володимирові пісні.
– Вперше з Володимиром ми зустрілися 1965 року на конкурсі музичних шкіл області. Я виступав за Кельменецьку музичну школу, Володя – за Кіцманську. Я грав на баяні, Володя – на скрипці. Зі своїм великим баяном я поспішав вийти на сцену. Ми зіткнулися з Володею у вузенькому коридорі. Він зауважив: "Ну куди ж ти так поспішаєш?! Ти все встигнеш і заграєш дуже гарно. Так і все життя буде наповнене музикою…" І справді, моє життя – це українська пісня. Я назавжди запам’ятав цей момент. І навіть коли була негласна заборона на пісні Володимира, ансамбль "Смерічка" все одно їх виконував.
Валерія ЧОРНЕЙ