Дивний скарбничий пам’ять

Наталя КРАСКО
Відомий експериментатор і теоретик театру, режисер Єжи Гротовський в одній зі своїх праць згадує слова Рільке про Родена: "Кожне обличчя, всі його риси є слідами, залишеними життям". У нових редакціях вистав "Українські пісенні старожитності" та "Батьківські пороги", що їх поновлено на сцені театру "Голос" цього сезону, таких "слідів-зморщок", залишених життям на наших обличчях і на обличчі світу загалом, можна помітити чимало.
Ось хоча б, для прикладу, елементи нових декорацій "Порогів" – цілий "іконостас" зі старих вицвілих сімейних світлин. Світлини людей, яких глядач не знає, але вгадує в їхніх рисах щось близьке і знайоме, людей, схожих у своїх вбраннях, позах, зачісках на когось із рідних, яких вже давно немає поряд. Їх мовби перенесено зі стіни будинку діда Живоїна, героя фільму Еміра Кустуриці "Заповіт".
Схожою є й тональність вистави, де ліризм спогадів і ледь вловимий смуток від усвідомлення втраченого сховані за численними жартами – у піснях, діалогах, діях. Так герой Леоніда Сидорчука з "Порогів" дід Свирид грається зі смертю, він ніби й чекає на неї, але всі розмови про "ту з косою" є смішними й несерйозними, таке собі свідоме чи несвідоме знецінення смерті через осміювання. Схоже поводиться і ледь не сторічна баба Дзякунка (Людмила Мещерякова), яка обкладає себе "зеленою рутою", аби бути молодою та, можливо, ще й учетверте вийти заміж. Власне, й згаданий Живоїн Кустуриці поводиться подібним чином: на власному вінчанні (у доволі немолодому віці) він сприймає циркового літуна за янгола, що прийшов по його душу, та янгол знімає маску й запитує про результат футбольного матчу. Після цього старий кум Живоїна припускає: "Куме, а все це схоже на велику провокацію".
У "Батьківських порогах" можна було б легковажно відчитати просто виставу про життя села, про традиції, які що не день, то дедалі більше втрачаються навіть у тому ж селі. Проте за відчуттями і "Батьківські пороги", і "Старожитності" апелюють до чогось більш серйозного. Режисер "Голосу" Петро Колісник каже, що вистави справді "не про село, це вистави про нас сучасних. Людей, які втратили і досі дуже багато втрачають. І найголовніше – втрачають пам’ять". Те саме у Григора Тютюнника, за творами якого поставлені "Пороги": "Дивний скарбничий – пам’ять людська. Вона зберігає часом звичайні собі, нічим не примітні, з першого погляду, бувальщини, наче знає: настане в житті людини такий час, а може така мить, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезією, ім’я якій – спогад".
Можна припустити, що вразливий глядач на цих виставах просто зустрічається з собою, зі своєю "внутрішньою людиною". А "твоя людина", пише Гротовський, – це термін, який виходить навіть поза релігійні поняття. Коли ми зустрічаємося зі своєю людиною, то торкаємося чогось такого, що є основоположним у людському житті. "Кожна людина мріє про щастя. Що є його складовими? Певний достаток, здоров’я, ще – всі хочуть любові. Та рідко хто думає про душу, – пояснює вибір репертуару в "Голосі" Петро Колісник. – А душа є дуже складною і багаторівневою. Сюди входить і відчуття спільності етносу, відчуття традицій, розуміння звичаїв, цієї основи людської моралі. І ці компоненти, на мій погляд, сьогодні втрачені. Матеріальний світ витісняє все. А коли так стається, то закономірно виникає й конфлікт між матеріальним і духовним. З’являється постійне відчуття дискомфорту, дисгармонії. Відтак людина цю внутрішню порожнечу, що поступово росте й росте, намагається чимось заповнити. І, як ми бачимо, далеко не завжди чимось добрим".
"Покажи мені твою людину, – пише Гротовський, – це одночасно ти і не ти – як образ, як маска для інших. Це ти – неповторний, єдиний, ти в цілості своєї натури: ти тілесний, ти – без прикриття. Водночас: це ти – втілюєш усіх інших, всі існування, цілу історію". Тож коли запальна "Бариня", давні жартівливі коломийки з еротичними куплетами у "Батьківських порогах" втихають, а натомість починає звучати якась правічна, ледь не язичницька "Алілуя", справді виникає підозра, що усі оці жарти й сміх – лише велика провокація, адже за ними – біль від невідворотності "витікання" крапля за краплею життя, неминучих втрат і поступового забуття. Бо хто його знає, що збереже, а що загубить оцей "дивний скарбничий пам’ять".