Акі Каурісмякі, якому цього року виповниться 52, встиг за своє життя опанувати десь таку ж кількість професій. Він працював і робітником на будівництві, і мийником посуду, і листоношею. Останнє заняття особливо йому подобалось: Акі звільнявся від роботи по обіді і до вечора міг собі просиджувати в кінотеатрі – чим не життя? Саме тоді майбутній режисер і проглянув сотні фільмів, а на деякі з них навіть написав рецензії у фінській пресі. Після чого вирішив, що настав час і самому спробувати сили в кіносправі. Акі та його старший брат Міка організували власну кіностудію Villealfa (названу на честь фільму Годара "Альфавіль") і почали знімати кіно.
У своїх фільмах Каурісмякі зображує знедолених, бідних і невлаштованих у житті людей, людей з околиць суспільства. З погляду "загальноприйнятих суспільних норм" їх можна вважати невдахами, але це – цілком звичайні люди, життя яких сповнене гідності і своїх простих радощів. Герої фільмів фінського режисера настільки реальні і близькі нам, що їм просто неможливо не співчувати. Ось двоє трудяг за обідом: пригощаючись сиром, один обіцяє другому повернути борг паштетом. Ось батько, який, не знайшовши вдома грошей, вимушений забрати дитячу скарбничку. Ось бездомний чоловік саджає біля свого імпровізованого будинку-вагончика десяток картоплин, щоб потім зібрати урожай. А ось цілком невинні любовні сцени…
"Я знаю, що відчуває робочий люд, провінціали, я сам був одним із них, – каже режисер. – Знаю, як це – жити без гроша в кишені. Але я не маю поняття, як зробити фільм для багатих. Про що вони розмовляють між собою?". Акі іронізує над фетишизованою філософією розвиненого капіталізму з його гаслом: "Життєвий успіх – це гарантія щастя". Бо знає, що щастя і душевний спокій можна знайти і в бідно умебльованій кімнатці у фінській глушині або в малому пролетарському барі.
Герой найвідомішого і, мабуть, найкращого фільму режисера "Людина без минулого" приїжджає з провінції до Гельсінкі в пошуках роботи, але не встигає вийти з вокзалу, як його безжалісно б’ють місцеві покидьки. Від травм він втрачає пам’ять і змушений розпочати нове життя на міській околиці – не знаючи ні свого імені, ні свого минулого. Чоловік відроджується до життя завдяки співчуттю гельсінкських бродяг і непримітної жінки, офіцера Армії Порятунку. Він знаходить любов і своє місце у світі, що виявився прекрасним навіть серед бездомних. Любов у цій зворушливій історії – не порожній звук, вона може по-справжньому рятувати. Увесь фільм пронизаний красою казкового північного світла, а композиція кожного кадру в ньому – довершена. Фільм про людину без минулого приніс режисерові Гран-прі Каннського кінофестивалю 2002 року, а актрисі Каті Оутінен – приз за кращу жіночу роль.
Юнацькі захоплення старим кіно спонукали Акі зняти в 1998 році німий фільм "Юха", екранізацію класичного фінського роману про молоду сільську жінку, зваблену міським ловеласом, і про страшну помсту її чоловіка. У цьому чорно-білому фільмі немає слів, але в найбільш емоційних моментах з’являються звуки дверей, автомобіля чи електробритви. Звичний для Каурісмякі аскетизм та мінімалізм доведені тут до естетичного максимуму.
Сюжет найновішого фільму фінського режисера "Вогні міських околиць", як, зрештою, і сюжети попередніх фільмів, надзвичайно простий. Герой – молодий самотній охоронець у торговому центрі, якого утискають на роботі і який мріє розпочати власну справу. Героїня – спокуслива блондинка, яку підіслали до героя мафіозі з метою викрадення ключа від ювелірної крамниці. Охоронець закохується, а вона, отримавши своє, зникає. Після пограбування всі докази вказують на вину героя. Ви що б зробили на його місці? А він вчинив навпаки: змирився і дозволив себе ув’язнити. Любов.
Акторська гра у фільмах Каурісмякі є навмисно неефектною, а небагатослівність персонажів доведена майже до гротескності. Напружена тиша в кадрах відтінюється лише музикою. Фактурні обличчя акторів виглядають, як маски, їхні "відморожені" жести нагадують рухи маріонеток. Але за зовнішньою тишею і відсутністю емоцій ми, здається, можемо почути, як повільно розбиваються серця героїв і які шалені пристрасті часом вирують у них. Каурісмякі додав до європейського кінематографічного каталогу щонайменше два образи меланхоліків-мінімалістів, створені Каті Оутінен та Матті Пеллонпяа.
Сам режисер – теж спадковий іпохондрик і меланхолік (його батько і дід наклали на себе руки) – переборює депресію працею. Хоч на перший погляд може здатися, що фільми Каурісмякі похмурі, насправді їм, як і самому режисерові, притаманні і гумор, і своєрідний оптимізм. Відтак лондонський клерк-француз ("Я найняв убивцю"), який, втративши роботу, наймає для себе кілера, бо не в змозі вбити себе сам, поступово відкриває в собі нову жагу життя. І "Людина без минулого" у підсумку знаходить своє щастя. І останній фільм, "Вогні міських околиць", закінчується хай на ледь чутній, але все ж оптимістичній ноті. Гумор у фільмах фінського режисера тихий і витончений, трохи схожий на гумор його друга Джима Джармуша, який, до речі, зіграв камео-роль у фільмі Каурісмякі "Ленінградські ковбої їдуть до Америки". Своєю чергою Акі "позичив" другові Джиму своїх акторів для гельсінкського епізоду шедевральної "Ночі на Землі".
З іншого боку, фільми Каурісмякі – але вже за принципом контрасту – можна порівняти з кінематографом також знаного нам іспанця Педро Альмодовара. Режисери хоч і живуть у протилежних куточках Європи та використовують різні художні прийоми, проте обоє репрезентують новітню культуру своїх країн і формують художній імідж представників своїх народів. Створений Каурісмякі образ тихого трудяги-п’яниці, що здатен на спалахи первісного темпераменту і, якщо потрібно, вміє відстояти свою незалежність, в очах решти світу є нині "архетипом" сучасного фіна, так званого "гарячого фінського хлопця".
Акі Каурісмякі може слугувати повчальним прикладом того, як людина з маленької країни на околиці Європи, не маючи голівудських бюджетів, але маючи талант і життєвий досвід, досягає величезного творчого успіху, та ще й реанімує світове зацікавлення культурою Фінляндії. Було б чудово, якби цим прикладом скористався й український кінематограф. Бо як наразі, нашим режисерам (окрім грошей) бракує передовсім уваги до сучасного життя власного народу, який у своїй масі, звичайно, є провінційним, але це ще не означає, що він є менш цікавим чи гіршим за тих-таки фінів.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ