«Я ще не все тобі сказав...!»

Iдеальне вбивство?
4 березня Володимир Івасюк відсвяткував би своє 60-річчя. Не відсвяткує. Але й те, що він встиг залишити по собі, проживши лише половину цього віку, – а це понад 100 пісень та романсів, цикл хорових обробок українських народних пісень, кілька десятків інструментальних творів – вражає силою самобутнього таланту. Можна тільки уявити собі, ким був би тепер той блакитноокий юнак, кумир молоді 1970-тих, пісні якого лунали від Карпат до Курил і далі.
Івасюкова "Червона рута", визнана "шлягером ХХ століття", облетіла весь світ і спромоглася започаткувати моду на українську мову. Навіть японці намагалися співати цю пісню без перекладу, а молоді композитори з різних республік масово почали писати музику до українських текстів. Але шалена популярність має і свій зворотний бік. Він був надто яскравою та непересічною особистістю, яка дослівно випереджала свій час, його любили, наслідували, обожнювали, а отже – мусили знайтися й ті, хто заздрив йому і ненавидів його. Зрештою, доля багатьох українських митців тих років була трагічною. Невблаганною вона виявилася і до Володимира Івасюка, раптову смерть якого влада поспіхом визнала звичайним самогубством.
Лише тепер, через три десятки років, за ініціативою сестер композитора, Генеральна прокуратура України поновила розслідування тієї загадкової справи. Адже багато близьких і знайомих Володимира Івасюка вважають офіційну версію його загибелі абсурдною. На жаль, показаний нещодавно телеканалом "Інтер" фільм "Володимир Івасюк. Ідеальне вбивство" знову дає підстави сумніватися у щирості намірів тих, від кого залежить пошук істини. Симптоматичним видається те, що, не знайшовши мотиву злочину, автори розшукали жінку, яку друзі композитора називали "фатальною" в його житті. Невідомо, як її вдалося розговорити, але та, що мовчала 30 років, нарешті вперше озвучила "власне" бачення трагедії, яке точно збігається з гебістською версією. Її монолог про "схильність Володимира до суїциду" прозвучав не лише малопереконливо, а й залишив враження давно і добре завченого. Схоже на те, що є ще люди, зацікавлені у приховуванні того, що сталося навесні 1979 року.
Не "Водограєм" єдиним
Попри всю популярність "Червоної рути" чи "Водограю", суто з музичного погляду значно цікавішими є більш складні твори Володимира Івасюка баладного й романсового типу, які вимагають неабиякої вокальної майстерності й глибокого осмислення поетичного тексту. "Балада про мальви", "Балада про дві скрипки", "Відлуння твоїх кроків", "Колиска вітру", "Далина", "Запроси мене у сни свої", "Літо пізніх жоржин" – можна ще довго перелічувати назви цілком неповторних пісень композитора. Мені не раз доводилось чути від молодих виконавців, що саме ці пісні (друковані ноти яких нині практично неможливо знайти) є для них найкращою "вокальною школою".
Ще один парадокс полягає в тому, що музикознавство досі не може похвалитися грунтовним дослідженням "загадки успіху" Івасюка. Втім, дещо на цьому шляху все-таки зроблено. Наприклад, книга "Володимир Івасюк. Життя – як пісня" (2003), окрім спогадів та есе рідних, друзів, учителів і колег, містить і розділ з наукових читань Чернівецького національного університету "Життя і творчість композитора – на тлі епохи", в якому історики, літературознавці та музикознавці намагаються науково осмислити явище, яке називають "феноменом Івасюка". Так педагог Володимира з композиції, професор Львівської консерваторії Лешек Мазепа пояснює "секрет" успіху Володимира Івасюка специфікою "інтонаційної сфери" його пісень, де поєдналися проникнення "в сам дух, саму сутність стихії народної музики" та деякі тодішні естрадні інтонації – але "без прямого наслідування, запозичення, – для В. Івасюка це була радше якась зовнішня "оболонка", своєрідна форма, яку він зумів забарвлювати у необхідні йому "кольори", та, особливо, в яку вдихав цікавий, барвистий, оригінальний, притаманний лише йому музичний зміст".
Нарешті маловідомою, навіть музикантам, залишається творчість Володимира Івасюка у галузі класичних форм. Натомість сам композитор в останньому інтерв'ю на Львівському радіо говорив: "Писати пісні, власне, я почав уже після своїх композиторських спроб в інших жанрах. Спочатку були спроби в камерній музиці, спроби в інших жанрах, тобто в жанрі романсу, балади. А пісні якось так, непомітно...". Щоправда, до втіхи шанувальників серйозної музики, його камерні твори останнім часом дедалі частіше звучать у філармонійних залах Львова, Чернівців, Рівного, чому посприяли видані 2006 року Дрогобицьким педагогічним університетом дві нотні збірки фортепіанних та камерно-інструментальних творів Івасюка, більшість з яких друкується вперше.
Там можна знайти і низку наукових досліджень з аналізом ознак стилю, творчої манери композитора. Не бажаючи перевтомлювати читача професійною лексикою, наведу бодай одну цитату метра української музики, академіка Мирослава Скорика з приводу Івасюкової Сюїти-варіацій: "Поряд з традиційними способами побудови тематизму, засобами тонально-гармонічного письма, тут використано і найновіші на той час прийоми алеаторики та сонористики (не забуваймо про період написання твору – 1970-ті роки, коли вживання таких засобів у музиці далеко не заохочувалося)… Попри всю різноманітність засобів письма і фактурних вирішень окремих частин-варіацій весь твір забарвлений яскравим національним колоритом. І ця риса споріднює інструментальний стиль Івасюка з його піснями, поєднує такі, здавалось би, різні сфери творчості композитора".
Один із його романсів на слова Степана Пушика називається "Я ще не все тобі сказав". У портфелі, з яким він востаннє вийшов з дому до консерваторії, були чернетки так до сьогодні й не знайдених творів. Дуже б хотілося вірити, що рукописи справді не горять: у такому разі ми, можливо, колись довідаємося, що саме Володимир Івасюк не встиг нам сказати за життя.
Таїсія КИРИЛОВСЬКА