Не знаю, чи додає досвід людині розуму, але обережності – напевно. Тож, навчений незабутньою заочною "дискусією" з, може, й щирими, але безнадійно совковими за способом мислення кобзаролюбами нашого чудового європейського міста, вважаю за необхідне попередити: хоч назва цієї статті й натякає на Лесю Українку, сама стаття – не про неї, а про книгу Оксани Забужко "NOTRE DAME D'UKRAINE: Українка в конфлікті міфологій". Ну і, як то кажуть на Буковині, sapienti sat.
Мушу зізнатися, я дуже часто погоджуюся з тим, ЩО пише Оксана Забужко, і майже ніколи – з тим, ЯК вона це робить. У цьому сенсі "Notre Dame" – не виняток. Поглинання цієї книги вимагає від читача ангельського терпіння, і то не через складність змісту, а якраз через нестравність зовнішньої форми. Бо коли добра половина тексту береться в дужки або виноситься в примітки (або береться в дужки у примітках), а половина речень у дужках і примітках закінчується принаймні одним знаком оклику, то читач задовго до фінальної 613-ої сторінки вже має перекошені очі й закладені вуха. Зрештою, не бракує в книзі й так характерних для Забужко смислових самозаперечень, але про них доречніше буде поговорити деінде, у спеціалізованих виданнях.
Тепер – про хороше. Написавши "Notre Dame", авторка закінчила багаторічну роботу над трилогією, присвяченою українській "Державі Духа", якою у нас, ясна річ, і не пахне, але образ якої можна спробувати реконструювати, відчистивши "від фальшивих ідеологічних намулів" трьох класиків-націєтворців, що водночас репрезентують, так би мовити, три поверхи уявної української спільноти. У двох попередніх частинах трилогії Забужко досліджувала "козацько-християнську" Україну Тараса Шевченка ("Шевченків міф України") та "інтелігентськи-ідеологічну" Івана Франка ("Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період"). Нарешті дійшла черга й до лицарсько-шляхетського поверху в особі Лесі Українки та її косачівсько-драгомановського середовища.
Кожен із цих складників є однаково важливим для існування України як цілості, але якщо перші два – хай у спотвореному до карикатурності вигляді – хоч якось пережили катастрофи ХХ століття і дійшли до наших днів, то Україна шляхетська – це, згідно з авторкою, саме та Україна, яку ми втратили безповоротно. Як доводить Оксана Забужко, внаслідок цієї втрати ми розучилися адекватно сприймати творчість Лесі Українки, тому замість аналізу впадаємо раз по раз у пустопорожню риторику в дусі зразкового соцреаліста Олеся Гончара. Щоб не бути голослівним: у своїй промові до сторіччя "нашої Лесі" Гончар серед іншого сказав: "Цензурні утиски були однією з причин, що змушували Лесю Українку вдаватись до начебто далеких від сьогодення світових сюжетів", після чого радісно відзначив те "визнання, яким увінчує її ось наша епоха, нова", тобто епоха, яку нам подарували "Жовтень, барикади, Сиваші й Перекопи". Гарно сказано. Аж шкода, що брехня. Бо драми на "світові сюжети" Леся Українка друкувала у вільній від цензури австро-угорській пресі, тоді як саме Жовтень з усіма його Сивашами й Перекопами остаточно винищив світові шляхетські традиції в Україні, зробивши їх абсолютно незрозумілими для Гончара та його "сьогодення".
А якщо вже зайшла мова про контекст, то треба сказати, що одним із найпереконливіших у дослідженні Забужко мені видається розділ "Лицарі під заборолом", де здійснено спробу простежити генезу української інтелігенції. Власне, мене давно мучило питання: як так сталося, що українське народництво, завдяки якому ми й збереглися у ХІХ столітті, перетворилося з часом на головне наше гальмо у всіх значеннях цього слова? Відповідь пані Оксани звучить більш-менш так. Від початку, від "братчиків" і "Книг битія", українське народництво було за світоглядом аристократичним, лицарсько-козацьким (бо ж козак – це і є український варіант європейського лицаря), що на практиці означало "підтягування" народу до себе і пропагування ідеалу свободи. Натомість наприкінці ХІХ століття в українському народництві відбувається російський злам, тобто перемагає його "різночинська" версія a la Михайловський з її ідеалом рівності замість свободи і обожненням "простого народу" з подальшим опусканням до його рівня. Саме таке народництво й підготувало всю ту "хованщину" із Сивашами й Перекопами та, допустивши до влади кухарок, свинарок і пастухів, перетворилося на "радянську інтелігенцію". Сьогодні не без допомоги цієї знову перефарбованої "інтелігенції" в Україні і вибудувався унікальний суспільний устрій – хамократія.
Вихована в шляхетських традиціях (і то вельми суворо вихована, якщо згадати диктаторський характер матері), кровна й духовна аристократка Лариса Косач встигла розгледіти надходження хамократичної епохи і з усією лицарською самопосвятою – "мушу, значить можу" – протистояла їй і в житті, і в творчості. Що зовсім не оберталося зневагою до народу (інакше вона б не взяла собі такого промовистого псевдоніма), але й не дозволяло спрощуватися до тодішнього народницького уявлення, ніби газетні звіти про сільськогосподарські виставки "для нашої суспільності потрібніші, корисніші і цікавіші" за всілякі там "світові сюжети". Бо як на те – і з проекцією на день сьогоднішній – шляхетне служіння народові полягає не в тому, щоб створювати в нього ілюзію, ніби він і так святий та мудрий, а в тому, щоб, поступово ускладнюючи завдання, спонукати його до саморозвитку.
Як Сізіф, без надії сподіваючись, Леся Українка, за словами Дмитра Чижевського, "підняла українську літературу на рівень світової". З відомих причин невдовзі по тому література ця скотилася каменюкою вниз. Аналізуючи Українчині драми, Оксана Забужко – зокрема як феміністка – спробувала реставрувати "цілу систему загублених смислів", систему, органічним складником якої колись була й шляхетська українська культура. Як то зазвичай буває в концептуальних працях, авторка підганяє під свою концепцію усе, що треба й не треба, і впритул не помічає того, що їй суперечить. Можна відтак дискутувати, наскільки науково обгрунтованою є праця Забужко, але самою наявністю концепції вона вже вигідно відрізняється від аморфної маси наших анахронічних неонародницьких "досліджень".
Крім того (щоб уже закінчити з питанням "суспільної користі"), такі книги, як "Notre Dame", виходять за межі літературознавства і опосередковано впливають навіть на тих, хто й до рук їх ніколи не візьме. Звісно, один окремо взятий "простий трудівник" може щасливо прожити без "Одержимої", "Оргії" чи "Кассандри". Тим більше йому ні до чого шукати сліди філософії Платона та ранньохристиянських "жіночих" єресей у "Руфіні і Прісціллі", розшифровувати заплутану середньовічну символіку "Блакитної троянди", розпізнавати легенду про Грааль та фаустівську тему у "Лісовій пісні" і відчитувати "Камінного господаря" як трагедію занепаду європейського лицарства. Парадокс однак у тому, що хтось все-таки мусить – у тому числі й заради того "простого трудівника" – усім цим займатися, хтось мусить творити високу культуру і хтось мусить уміти її аналізувати. Інакше, як показує історія разом з нашим "сьогоденням", верхній поверх національної будівлі займає згадана хамократія, а це неминуче відбивається і на "якості життя" нижніх поверхів.
Олександр БОЙЧЕНКО