Мазохіст мимоволі

Для газетної статті головне що? Інформаційний привід. Так от, у лютому безпосереднього приводу писати про видатного українського письменника Леопольда фон Захер-Мазоха (1836-1895) немає. 27 січня привід був, бо це день народження Мазоха. І 9 березня буде, бо це день його смерті. Але день народження ми якось прогавили, а згадувати в Україні мимовільного "основоположника" мазохізму 9 березня означало б по-садистськи образити найщиріші почуття перелицьованих на патріотичний лад недавніх парторгів. Тому згадаємо сьогодні – ніби до дня закоханих. Тим більше, що кохання завжди містить у собі частку мазохізму. У позитивному значенні цього слова.
Інтуїція мені підказує, що деякі з озвучених вище тез можуть викликати подив у допитливого читача. Видатний? Український? Мимовільний? І що це взагалі таке – мазохізм у позитивному значенні слова? Гаразд, розглянемо за порядком, від простішого до складного.
Ніде правди діти: щоб догодити фінансово ненаситній дружині Аврорі-Ванді, письменник написав певну кількість естетично невибагливих новелок. Наслідок перевершив найгірші сподівання: Ванда все одно втекла, а Мазох залишився наодинці з боргами і підмоченою репутацією. Але ж навряд чи справедливо оцінювати автора за його найгіршими творами. Читали, наприклад, поему Гоголя "Ганц Кюхельгартен"? І не читайте: безнадійна графоманія. А проте ніхто не сумнівається в геніальності Гоголевих "Вечорів" чи "Мертвих душ". Так і з Мазохом, чиїми найкращими творами зачитувалася свого часу вся Європа, називаючи нашого земляка "малоросійським Тургенєвим". І сьогодні досить прочитати бодай том виданих десять років тому "Вибраних творів" Мазоха в українських перекладах, щоби переконатися: за чистотою стилю він справді не поступається Тургенєву, а за оригінальністю метафорики та захопливістю сюжетів нерідко й перевершує Івана Сергійовича.
Інше питання: чи можна вважати Мазоха саме українським письменником? Однозначної відповіді у мене немає, натомість є переконання, що до аналогічних явищ має застосовуватися й аналогічний підхід. А саме: хто називає українським письменником невипадково згаданого тут Гоголя, той мусить визнати ніяк не меншу українськість і за Мазохом. Гоголь народився в "підросійській" Україні, як письменник перейшов на мову імперії, але ім’я в літературі зробив на українській тематиці, заразом привернувши увагу петербурзьких салонів до своїх земляків-полтавчан. Відповідно Мазох народився у "підавстрійському" Львові, його першою мовою – завдяки годувальниці Гандзі – була українська (або як тоді говорилося, русинська), а його повісті й оповідання німецькою та французькою мовами ("Жіночі образки з Галичини", "Дон Жуан з Коломиї", "Опришок", "Свято обжинок", "Хлопський суд" та багато інших) чи не вперше по-справжньому зацікавили читачів Берліна, Відня й Парижа життям галицьких українців.
Що більше: Мазох назавжди зберіг не лише любов до своєї "малої батьківщини", а й навіть дещо ідеалізоване уявлення про неї. Причому, об’єктом цієї ідеалізації (на відміну від гоголівської) стає не "абсолютне минуле", а теперішнє і – потенційно – майбутнє України: "Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи, ні візантійський імператор, ні варяги, ніякий король Польщі, ніякий цар не зламали їхнього духу, не підкорили їхньої свідомості. Вони завжди готові змінити плуг на спис, живуть маленькими республіканськими громадами, як рівні з рівними, для східних слов’ян це паростки майбутнього, паростки свободи". До нашої честі, Україна ще за життя письменника оцінила його зусилля. Як писав 1880 року у львівському часописі "Зоря" Левко Сапогівський, "Захер-Мазох перший з чужинців звеличив наш народ з такою любов’ю, якої тяжко навіть межи нашими авторами знайти". Зрештою, оцінила й Франція, нагородивши письменника Орденом Почесного Легіону.
Трохи важче, ніж із Мазохом, порозумітися з названим "на його честь" мазохізмом. Важче, але, гадаю, можливо. Термін "мазохізм" (як і перед тим "садизм" – від прізвища скандально відомого письменника 18 століття маркіза де Сада) вигадав і, незважаючи на категоричні протести самого Мазоха, запустив у широкий обіг австрійський психіатр Ріхард Крафт-Ебінг, який у книзі "Psychopathia seksualis" описав серед інших патологій "отримання сексуальної насолоди від болю".
На захист Мазоха у всій цій історії можна сказати таке. По-перше, якби Крафт-Ебінг був людиною більш делікатною, то міг би утворити назву для відкритої ним "перверсії", наприклад, від імені героя роману "Венера в хутрі" Северина, а не від імені автора. Власне, так зазвичай і робиться: ми ж кажемо "комплекс Едіпа", а не "комплекс Софокла", "донкіхотство", а не "сервантесизм", "обломовщина", а не "гончаровщина", "фаустівська", а не "гетевська" душа тощо.
По-друге, не знаю, як там у побутових мазохістів, але у Мазоха йдеться зовсім не про "отримання сексуальної насолоди від болю", а про хронологічне переставляння насолоди і покарання. У нашу свідомість з раннього дитинства закладається думка: насолода – це щось погане, за неї обов’язково настане розплата. Герої Мазоха чинять навпаки: вони прагнуть спочатку бути покараними, щоб отримати таким чином дозвіл на майбутні насолоди. У певному сенсі таку стратегію поведінки можна вважати (на противагу атеїстичному, безоглядно-злочинному садизмові) релігійною: "мазохістичні" біль і страждання відіграють тут роль земного випробування перед обіцяним райським блаженством. Трохи не те, про що писав Крафт-Ебінг, чи не так? Особливо, якщо врахувати, що улюбленою дитячою лектурою Мазоха, а отже й потужним джерелом впливу на його подальшу творчість були житія християнських мучеників.
По-третє, і це головне, проникливі люди (як от Карл Юнг чи Джеймс Джойс) давно зауважили, що психічні розлади часто слугують точними символами епохи. Мазох на тлі давнішого збоченця де Сада сприймається нині як передвісник нових часів. Просто кажучи, кілька модерних століть – від абсолютних монархів до товариша Сталіна – людство прожило під знаком садизму, тобто тупого й однозначного насильства з боку тих, хто хотів і мав змогу продемонструвати свою безмежну владу. Мазох запропонував іншу, фактично постмодерну конвенцію: дотримання правил гри, умовність, амбівалентність, іронічність. Тож закономірно, що саме тепер, у постмодерну добу, він став актуальним і зрозумілішим для нас.
Олександр БОЙЧЕНКО