Цього театрального сезону духовно-мистецький центр "Голос" випустив дві прем’єрні вистави – "Безіменна зірка" за п’єсою румунського драматурга Міхая Себастіана та імпресіоністичні етюди "Реванш танго".
"Це танго печалі – моє. Не твоє. Як я не хотів цього танго печалі", – ці слова Миколи Вінграновського визначають настрій усієї вистави "Реванш танго", яка тому й називається так, що основною її темою є можливість чи неможливість повернути втрачене кохання. У імпресіоністичних етюдах – так визначають п’єсу у театрі – інтимна лірика Миколи Вінграновського, Івана Франка, Богдана Лепкого та Едгара По переплетена з хореографією на мотив танго у виконанні дуету заслуженого артиста України Леоніда Сидорчука та молодої акторки театру Інни Молдован.
Звиклі до багаторічних виступів дуету Леоніда і Лариси Сидорчуків, шанувальники "Голосу" пильно стежили за рухами і пластикою молодої танцівниці. Було помітне хвилювання, не завжди впевнені кроки, але, зрештою, певний надрив і надмірне емоційне напруження завжди супроводжують прем’єри. Режисер театру Петро КОЛІСНИК пояснює: "Інна Молдован – зовсім юна акторка, і ввести її у виставу було певним ризиком. Можна було запросити до участі у виставі танцюристку, але крім хореографії, на сцені має бути ще й акторська гра, яка б оживила танець".
Чи пов’язані якось обидві постановки і чому саме цей матеріал обрали в "Голосі" для роботи? Петро Колісник говорить: "Складно відповісти на ці питання однозначно. Кожна людина має власний досвід і сферу життя, яку вважає найбільш значущою. Для мене людські стосунки, оточення і вибір мають першочергове значення. Тому, обираючи драматургійний матеріал, керуюся власними відчуттями і тими критеріями, які, на мій погляд, можуть бути найбільш змістовними в житті. І вважаю, що тема любові є домінуючою протягом усього людського життя. А спостерігаючи за життєвою метушнею, буденністю, я помітив, що зустрів дуже мало по-справжньому щасливих людей. Таке враження, що все у цьому світі хтось колись переплутав. І можна було б зробити висновок, що любов, віра, надія – це ілюзії, які постійно розсипаються. Можна було б, якби не було поодиноких прикладів.
Якщо говорити ближче про наші прем’єри, то обидві вистави – про любов, про любов втрачену. Лише це розглядається в різних ракурсах. "Безіменна зірка" є для мене знаковою виставою, я дуже довго вагався, як вирішити її фінал. А його можна вирішити і оптимістично, і песимістично. І віддав перевагу оптимістичному. Бо все-таки любов є. Може, комусь не пощастило, хтось не знайшов, хтось втратив, розчарувався, але є люди, які пронесли її через усе своє життя, які зуміли її зберегти. Без любові життя надто порожнє і буденне. Я побачив у драматургії "Безіменної зірки" глибоко конфліктну ситуацію. Моральний крах вчителя Мірою у виставі величезний. Чому не склалося? Персонажі п’єси надзвичайно самотні. Мону ніхто не розуміє, навіть вона сама себе не розуміє. Самотній Мірою, і так само самотній Гріг. А мадам Куку – взагалі трагічна постать, якій непросто вижити на цьому хуторі, де всі усе про всіх знають, і де не смієш вирізнятися з-поміж стада.
Працюючи над цим матеріалом десь рік, ми мусили ще й подолати стереотип однойменного фільму. Хоч що той фільм? Псевдоромантична історія про майже безстатевих людей, таких собі "голубків", ніхто не розуміє, чого вони зійшлися, чого розійшлися… А п’єса – про самотність, буденність, втрачене кохання, про те, що рано чи пізно настає у житті кожного. Побороти це навряд чи можна, але ось наповнити власним змістом і свою самотність, і життєву буденність – можна. Від нас залежить, чи піддатися такому станові, чи створити куточок, у якому можна залишитися наодинці зі своєю душею".
У цьому сезоні в "Голосі" обіцяють поновити "Фатальні пристрасті", "Батьківські пороги" і випустити ще одну прем’єру – "Місяць на селі" за Тургенєвим. Тож весна обіцяє бути багатою на вистави.
Наталя КРАСКО
