Символічним днем народження (або принаймні зачаття) Європейського Союзу можна вважати 1
січня 1958 року, коли вступив у дію Римський договір про створення Європейської економічної спільноти. "Трьома китами" цієї спільноти стали Німеччина, Італія і Франція. У лютому того ж 1958 року до Франції виїхав польський письменник Марек Гласко. На його подив і біду, Франція саме переживала черговий напад прорадянської ейфорії: Хрущов, демократизація, відлига… Французькі журналісти намагалися розговорити Гласка на теми суспільно-політичного життя у Східній Європі. Гласко переважно відбуркував: "Ви тут все одно нічого не зрозумієте". Тоді французькі журналісти прямо запитали польського письменника, чого бракує, щоби між ними і ним виникло взаєморозуміння. "Радянських танків на вулицях Парижа", – відповів
Гласко.
Цей випадок мимоволі пригадався мені на тлі газової війни, через яку я знову відчув себе в ролі нещасливого коханця. А ніщо так не заганяє людину в депресію, як кохання без взаємності. Ти її любиш-любиш, розповідаєш усім, яка вона хороша, закликаєш брати з неї приклад, а у відповідь чуєш: "Це ще хто такий? Ану марш додому". Ні, суто теоретично я можу поїхати до неї в гості. Але практично ні актуальної шенгенської візи, ні поважної причини, щоб її отримати, у мене станом на сьогодні немає. Ну бо справді: що це за причина – любов?
Як бачу: стою я перед заповітним віконечком і ридаю: "Розумієте, я тільки те й роблю, що читаю Платона й Цицерона, Флобера і Томаса Манна, Джойса і Кафку… Але я досі лише з чужих картинок і слів намагаюся уявити собі, як виглядають Парфенон і Колізей, готичні вежі Руанського собору і "будинок Будденброків" у Любеку, колона Нельсона в Дубліні і… Господи, я навіть у Празі ще ніколи не був! А я так люблю Парфенон і Колізей, і готику, і колону Нельсона, і братів Маннів (крім Генріха), і Прагу, я люблю Європу, дайте мені візу, будь ласка, я буду чемний".
Ціле щастя, якщо після цього монологу пані з віконечка викличе до мене лише швидку психіатричну допомогу, а не якийсь більш войовничий підрозділ. І по-своєму правильно зробить. Бо кого в Європі цікавить моя любов? Маю підозру, що кагебіст всєя Русі Путін любить Європу з усіма її цінностями значно менше за мене. Але у Путіна є газ, а в мене газу нема. Тому Путін будь-якої миті сідає в літак і летить цілуватися з Ангелою Меркель на тлі Бранденбурзьких воріт, а я… Ну, я втішаю себе думкою, що з Ангелою Меркель мені не дуже й хотілося.
Це було про кохання. Тепер – про війну. З війною справа така: є бажання – знайдеться й привід. Зазвичай приводом слугує "захист національних інтересів" – чи то німецьких на території Польщі, а чи російських на території Грузії. Тобто привід, як правило, виявляється фальшивим. Натомість економічні й політичні інтереси – завжди справжні. У двох словах: закручуючи газовий кран, Росія хотіла на економічному фронті загнати Україну у боргову яму і загарбати українську газотранспортну систему, на фронті ж політичному – дискредитувати нас в очах Європи. Чи досягли Путін з Медведєвим своєї економічної мети – час покаже. Що ж до мети політичної, то вже сьогодні зрозуміло: план Кремля значною мірою вдався.
Відкинувши другорядні деталі, отримуємо простий сюжет. Жили собі троє братів: хитрий Вова-дзюдоїст, дурний Панько-пасічник і ситий Жозе Мануель Баррозу. Хитрий Вова мав балон газу. Ситий Жозе Мануель захотів цей балон купити. Вова письмово пообіцяв передати балон через дурного Панька, але у призначений час на зустріч не прийшов. Поки розгублений Панько думав, що йому далі робити, Вова зателефонував до Жозе Мануеля: "Так, балон газу я тобі передав, але Панькові довіряти не можна: я думаю навіть, що Панько той балон давно вкрав". Попри відсутність доказів, у світових мас-медіа здійнявся галас: одні газети й телеканали кричали "тримай злодія!", інші закликали не квапитися з висновками (як завжди буває у таких випадках, "світова громадськість" невдовзі забуде, про що насправді йшлося, але запам’ятає, що Панько якось пов’язаний з чимось негарним). Нарешті міжнародна комісія оголошує результат: факту крадіжки не встановлено, Вова балон не передавав.
Здавалося б, усі тепер повинні просити вибачення в Панька і компенсувати йому моральні та матеріальні збитки. Панько з надією зазирає в очі Жозе. Даремно. Зіставивши вартість газу і сумління, Жозе робить заяву: "Еге ж, балон знайшовся, але неприємний осад залишився, тому віднині Панько не може вважатися надійним транзитером, що, на превеликий жаль, віддаляє його від Європи". Хитрий Вова задоволено потирає руки, бо саме заради такої заяви він і влаштовував усю цю комедію. Якщо ж називати речі своїми іменами, то стара Європа просто показала себе старою повією, яку багатий клієнт цікавить більше за демократію, етику і міжнародне право.
У принципі, погане ставлення Європейського Союзу до України мене не дивує. Я сам до неї як держави в її нинішньому вигляді ставлюся дуже погано. Мені навіть цікаво: що взагалі розуміють європейці, коли слухають головних українських політиків у перекладі? Я цих політиків слухаю мовою оригіналу – і не розумію нічого. Мені всі вони видаються зліпленими з лицемірства, захланності і розумової неповносправності, і я вже не маю сили з’ясовувати, який інгредієнт у кому з них переважає. Але, з іншого боку, все пізнається у порівнянні. Якщо наївно припустити, що покарання мають бути відповідними до злочинів і якщо покаранням за українську недолугість є шлагбаум на нашому шляху до Європи, то з Росією за все, що вона зробила і продовжує робити, весь "цивілізований світ" мав би розірвати дипломатичні стосунки і відгородитися від цієї газової гангрени людства залізобетонним муром до небес.
Тим часом – навпаки: завдяки дружнім зусиллям Німеччини, Франції та Італії Росія де-факто має більший вплив на політику Європейського Союзу, ніж нові члени цієї спільноти, чиї волання про російську загрозу і необхідність підтримати Україну стара Європа сприймає як вибрики дивакуватих бідних родичів. Чому воно так? Адже не може вся Європа бути такою мірою спроституйованою. Тоді що? Невже в Європі є політики, які серйозно вважають Росію нормальною країною? Невже там досі діє традиція ідіотичного лівацтва, що змушувала ніби не найдурніших людей Заходу впродовж усього ХХ століття захоплено вітати російські експерименти над людьми і територіями? Щоправда, у процесі цих експериментів людство зменшилося на кілька десятків мільйонів піддослідних одиниць, але зате який розмах! А може, справа ще в іншому? Італія ощасливила світ фашизмом, Німеччина – нацизмом, Росія – комунізмом, а Франція просто пересиділа лиху годину в кущах, не заважаючи сильнішим суперникам з’ясовувати, хто з них крутіший. Може, справа в тому, що всі учасники цієї блискучої четвірки досі відчувають спорідненість душ і якусь перверсивну вдячність одне до одного?
Підсумовуючи: я ображений на стару Європу, але – любов зла – я не бажаю їй великих бід. Я лише хочу, щоби вона почула наші аргументи. Кілька російських танків на Єлисейських Полях, кілька розграбованих крамниць, замордованих старих європейців і згвалтованих старих європейок трохи прочистили б їй вуха.
Олександр БОЙЧЕНКО