"Кіно вже давно померло і смердить" – це слова одного з найбільш амбітних і суперечливих кінорежисерів нашої епохи. Його дивні кіноексперименти часом важко перетравлюють навіть найвитонченіші критики, але водночас це кіно можна знайти у широкому прокаті. У його фільмах провокаційна еротика поєднується з витонченими філософськими ідеями, а розкішні візуальні ефекти разом із демонстрацією тотальних авторських класифікацій та каталогів вражають розум і уяву. У грудні його "Таємниці Нічної варти" можна було подивитися в кількох містах України в рамках Восьмого фестивалю нового британського кіно.
Мабуть, ви вже здогадалися, що йдеться про Пітера Гріневея (Peter Greenaway) – зовні імпозантного англійського джентльмена. Але хто знає, що насправді відбувається в головах англійських джентльменів? Під маскою ввічливого і занудного інтелектуала нерідко приховується одержимість. Гріневей, який, за його словами, пройшов через "типову англійську школу-інтернат з її найгіршими традиціями – гомосексуальними домаганнями та підпалюванням лобкового волосся у новачків", також демонструє у своїх кінофільмах такі потаємні конфлікти підсвідомості, що, як то кажуть, Фройд би плакав.
Як це зазвичай буває з експериментаторами, Гріневей не раз чув на свою адресу різні звинувачення, зокрема – у непристойності. На них режисер відповідає так: "Коли я був маленьким, моя бабуся прикривала ніжки рояля, вважаючи, що залишати їх відкритими – непристойно. Межі між пристойним і непристойним постійно зміщуються. Багато фільмів в історії кіно балансували на межі еротики й порнографії".
Якщо прослідкувати за життєвим шляхом Пітера Гріневея, стає зрозуміло, чому всі його фільми відрізняються унікальним кінематографічним стилем, більше схожим на мистецтво живопису. Адже Гріневей за першою професією художник і в кіно прийшов, уже досягнувши успіхів як маляр. Сам режисер зізнається, що причиною такого переходу є можливість використання в кінематографі звуку, музики, тексту, чого немає в чистому живописі. А його останні арт-проекти якраз і полягають у накладанні – з допомогою технічних засобів – звуку та світла на деякі відомі картини з метою їх "оживлення". Серед іншого так постала згадана "Нічна варта" за Рембрандтом.
Кінематографічну кар’єру Пітер Гріневей розпочав у 60-ті роки як автор експериментальних короткометражок. Охарактеризувати словами зміст цих неординарних робіт нелегко: у фільмі "Вікна" 37 людей вистрибують із вікон, у "Дорогому телефоні" калейдоскоп текстів на аркушах паперу чергується із зображенням телефонних будок, "Прогулянка через літеру Х" містить 92 карти, прямуючи за якими, мертвий орнітолог може досягти вічного життя, а "Реконструкція вертикальних ліній" розповідає про… власне, про реконструкцію Тульсом Люпером вертикальних ліній з деревами і стовпами включно.
У "великому" кінематографі Гріневей дебютував 1980 року псевдодокументальною комедією "Падіння". Після цього, в 1982 році, він зняв історичну трагікомедію "Контракт рисувальника", що викликала захоплення як у глядачів, так і в критиків. Уже в перших фільмах чітко визначились основні особливості режисерського почерку Гріневея: живописне вирішення кожного кадру, відсутність звичної наративної форми розповіді (тобто заміна сюжетного розвитку яскравими каліграфічними, кольоровими чи цифровими образами) та домінування в тематиці картин суперечності між прекрасним і потворним, ладом і хаосом, Еросом і Танатосом (коханням і смертю). "Секс і смерть – єдині речі, які варті уваги в мистецтві", – слова самого режисера. Прославився Пітер Гріневей знаковими для всієї історії кінематографу інтелектуальними стрічками, найвідоміші серед яких – "Кухар, злодій, його дружина та її коханець", "Черево архітектора", "Книги Просперо", "Відлік потопельників".
Застосування Гріневеєм художніх прийомів, не зовсім притаманних кінематографу, подібне до розширення подібним чином можливостей літератури класиком модернізму Джеймсом Джойсом. Обоє вони використовують у своїй творчості характерну для авангардного мистецтва інверсію змісту та форми, коли питання "як" стає важливішим за питання "що". Як у романі романів Джойса "Улісс" розповідь про один день життя пересічного страхового агента перетворюється на цілу лабораторію мови з випробовуванням різних стилів та жанрів і символічним кодуванням усіх дрібних подій, так у фільмах британського режисера специфічне використання простого сюжету або навіть його розмивання дозволяє зосередитись на візуальних та звукових можливостях кінематографа.
В останньому на сьогодні грандіозному кінопроекті "Валізи Тульса Люпера" Пітер Гріневей повертається до вже згадуваного героя короткометражки "Реконструкція вертикальних ліній" (до речі, Джойс також у романах використовував героїв своїх попередніх оповідань). З приводу "Валіз" сам режисер скромно заявив: "Я створив концепцію нового кінематографа ХХІ сторіччя". У проекті використано відразу п’ять засобів виразу: кіно, телебачення, DVD, Інтернет та книги. Цей мегафільм, як завжди у Гріневея, чітко структурований, а його епізоди прив’язані до певних символічно обіграних цифр. Зокрема атомне число урану – 92, і саме стільки у фільмі епізодів, персонажів і валіз, в які головний герой складає свої колекції. В умовних валізах Люпера – засушені троянди, розбите скло, недопалки, домовини. Під номером 46, що становить "золоту середину" колекції, – золото жертв ІІІ Рейху. Саме про це золото розповідає і книга Гріневея "Золото", яку нині можна знайти на полицях книгарень.
Зображення у фільмі дробиться на рухливі поліекрани, кількість яких іноді сягає шістнадцяти, на кожному з поліекранів – своя дія, не лише основний сюжет фільму, а й, наприклад, проби інших акторів чи чорнові фрагменти. Крім того, подвоєння персонажів, насичена комп’ютерна графіка та анімація, архівні фотографії, мальовані заставки, кінохроніка, інтерв’ю вигаданих біографів та тульсознавців – усе це надає світові героїв багатовимірності. Якщо спробувати охарактеризувати "Валізи Тульса Люпера" одним словом, то це – всесвіт, в якому Гріневей примудрився об’єднати всі мотиви своєї творчості, всі свої ідеї, попередні фільми, виставки, інсталяції та інші арт-проекти.
Колись класик французької "нової хвилі" Франсуа Трюффо сказав: "Вислів "британське кіно" не має сенсу за визначенням". Очевидно, він мав на увазі традиційність і скутість тогочасних британських фільмів. Часи змінились, і тепер кінематограф "туманного Альбіону" може похвалитися й ексцентричним Пітером Гріневеєм, чутки про елітарність та недоступність творчості якого все-таки надто перебільшені. Щоби зрозуміти його стрічки, потрібно лише адекватно налаштувати свої органи сприйняття.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ