Пишемо, як хочемо

Нещодавно Чернівці – з нагоди урочистої презентації нашого культурного додатка – відвідав Тарас Прохасько. Почитав свої оповідання, роздав автографи шанувальникам і втік. Тож розмовляли ми з ним уже в Івано-Франківську в компанії справжньої Люни, героїні майбутнього Прохаськового роману. До роману вже навіть є обкладинка. І зараз автор намагається дати собі раду з тим, щоби вмістити повноцінний роман на 30-ти сторінках. Попри це Прохасько вміє у кожен момент бачити і усвідомлювати, як "щастя є багато". Як воно всюди. Як воно скрізь. І, здається, навіть Люна цілком поділяє Тарасове світосприйняття. Сидить спокійно і лиш зрідка торкає господаря лапою, щоб не відволікався і не забував гладити її по голові.
Нам тоді просто
було дуже добре
– Тарасе, якщо від початку, то що таке – за Вашими відчуттями – "станіславський феномен", однією з центральних постатей якого Вас зазвичай називають критики?
– Перш за все "станіславський феномен" – поняття історично-літературознавче. Говорити, що "станіславський феномен" далі існує, некоректно. Він існує лише у текстах того періоду і тих людей, які до нього належали, були на якійсь одній хвилі. Бо те, що пишуть тепер його учасники, уже не можна назвати "станіславським феноменом". І так само було і є багато письменників у Франківську, які не підпадають під цю назву. Тобто це були автори, які наприкінці 80-их – на початку 90-их об’єдналися довкола вигаданого і зреалізованого Юрком Іздриком журналу "Четвер". І от Іздрика, Юрка Андруховича, Володимира Єшкілєва, Анну Кирпан, Володимира Мулика можна називати тим "феноменом". Нам тоді просто було дуже добре, і для кожного з нас то є передовсім щасливий період особистого і товариського життя, певний настрій у писанні. А причиною появи "станіславського феномену", напевно, була якась така збереженість географічно-історичного місця і кожного з нас у тому місці. Ми почували себе історично і просторово приналежними до того, що роблять люди у всьому світі. Можливо, саме цей присмак найбільше вирізняється у тогочасних текстах. У них мало йдеться про Україну як таку чи про Галичину, а йдеться про якісь онтологічні речі, які є вічними. І ще одна дуже важлива річ: для "станіславського феномену" характерним було тотальне україномовне середовище міста, в якому ми жили. Тобто для нас питання української мови було таким самим, як питання повітря чи води. Не було відчуття того, що треба якось возвеличувати мову чи захищати від когось, чи що можна раз писати так, а раз так…
– Щось звідти залишилося у Вас до сьогодні?
– Залишилася приязнь, дружба. Залишилося те, що так чи інакше ми є поруч. І в житті радикально ніхто не покинув своєї території. Зрештою, в якійсь етиці писання поміж нами є більша подібність, ніж між нами і, скажімо, харківською чи житомирською школою. Незважаючи на окремий розвиток, еволюцію інтересів, уподобань кожного, найвузловіші проблеми, головні теми у творах усіх цих людей фактично залишилися такими, як були десять років тому. Йдеться про час, місце, про певну естетику, про загальнобуттєві питання.
Є дуже багато письменників, які письменниками не є
– Нерідко пишуть про Вашу тонку здатність бачити феноменальність життя. Звідки воно у Вас?
– Не знаю… Гадаю, це те, що називають здібностями, здатністю людини до чогось. Це не означає, що я дуже мудрий чи дуже вправний. Просто здатний, вдатний до якоїсь справи. І я це так трактую, що ця моя риса – одне з того, що мені дано. От дано мені бачити якось так світ.
– Ці здібності пов’язані якимось чином із Вашим "первинним ландшафтом"?
– Так, я гадаю, що дуже пов’язані. Тому що це такі базові речі, вони пов’язані і з первинним ландшафтом, і з первинними інтонаціями і темами. Коли я був ще зовсім малий, мене оточували набагато старші люди. У них усіх було дуже цікаве життя. У більшості драматичне, тяжке, але ніхто з них не говорив про жахи свого життя з жалем. Про всі ті речі говорилося так, ніби це були байки. Разом з тим, вони вже були достатньо старі, щоби мати свої щоденні проблеми. Але розмови, які я чув, ніколи не стосувалися того, що, наприклад, дорожчає бараболя (і це не через багатство, звісно). Просто зналося, що цього року викопалося стільки бараболі. Значить, отак буде цієї зими. Я вже тоді зрозумів, як важливо бачити, слухати, запам’ятовувати, обдумувати речі, які є справжнішими від того, про що переважно думають люди. Бо то минає… От бачу: все минуло, але залишилася людина, наповнена пережиттями, історіями, висновками. І спокійно, добре себе почуває. І ще я зрозумів: кожне життя – інше. Нема норми. І нема у більшості випадків можливості вибирати все те, шо хочеш. Є так, як є. Життя неможливо конструювати за якимось взірцем. Життя є тільки твоє. І у такому разі воно є твоєю абсолютною цінністю, більше нічого у тебе нема. І якшо ти з цим життям не згідний, тоді у тебе не залишається взагалі нічого. Ми розуміємо насолоди і приємності дуже вузько, а їх є страшенно багато, навіть тоді, коли, здавалося б, немає жодних насолод. Головне – уміло з цим усім співіснувати, бути самим собою. І тоді життя буде повним. І ще є парадокс, який я намагаюся до кінця зрозуміти – це відсутність часу як такого. Важливо в один момент відчути, що часу нема, але в часі все є. Тобто у кожен момент є все.
– Чому Ви не любите називати себе письменником?
– Мені дуже не подобається, коли про письменників говорять у соціальному, професійному сенсі. Це не з гордині якоїсь за себе чи за своїх колег, а через те, що у списку професій навряд чи можна написати поряд, скажімо, слюсар і письменник. Тобто добрий слюсар нічим не гірший від письменника, але уявіть собі таке оголошення: "Приймаються на роботу слюсарі третього розряду і письменники". Мені здається, що письменник може довго не писати і все одно бути письменником. Або може написати щось одне. Це навіть не спосіб життя, не біографія, а спосіб бачення, який об’єднує цих людей. Тому що є дуже багато письменників, які за способом бачення письменниками не є. Які просто вміють писати: подивляться архіви, знайдуть матеріал, вигадають сюжет… А є люди, які можуть не писати, але вони дивляться на світ, як на вже щось написане. І взагалі, немає двох однакових порядних письменників. І цим виправдовується їхнє існування. Якби не ця унікальність кожного, то їх би вже й не треба було, бо вже написано стільки добрих книжок. І тому я дуже не люблю ще одне у сучасному маркетологічному світі: я не люблю рейтингів. Бо це не має ніякого стосунку до письменства. До книговидавництва – так, до мас-медіа, до популярності – має, але до письменства – ні.
У європейському контексті раптом забракло нас
– Ви раніше казали, що українська література є внутрішньоужитковою. Сьогодні багатьох українських письменників знають за кордоном. Як бачиться Вам література тепер?
– Так, це є. Нас перекладають, навіть без наших зусиль. Просто надійшов час, коли те, про що ми пишемо, раптом стало цікавим, бо його бракувало в інших літературах. І тепер поляки можуть сказати про якогось свого автора, що це "польський Андрухович" – у тому сенсі, що він є найпопулярнішим. Але полякам потрібен саме наш Андрухович. Тобто не ми почали підлаштовуватися під європейський контекст, а в європейському контексті раптом забракло нас.
– Іноземцям цікаві проблеми, про які пишуть наші письменники?
– Мабуть, так. Бо у нас ще така література, ну, не те що буйна, просто письменники… трохи некеровані, буйно-помішані. У нас ще є автори, які пишуть, як хочуть і що хочуть. І виявляється, це саме те, чого бракує європейцям, бо там автори знають, як писати, і через те вони всі дуже подібні, вони вчаться писати в академіях красного письменства, ніби вчаться математики. Видно, які вони схожі не лише технічно, а навіть в емоціях, вивчають заздалегідь виграшні теми. Вони знають, які образи тепер ідуть, які – ні.
– А у нас письменники не моніторять виграшні теми?
– Так. Їхні академії виростили плеяду вправних, талановитих, але обтяжених професіоналізмом письменників, які вже не можуть собі дозволити написати так, як хочуть. Бо вони знають, як треба. А у нас якраз ще ніхто не зважає на "як треба". І це наша така риса у всьому. Треба – не треба, а я собі знаю своє. Воно часто дуже шкодить усім нам, але в деяких випадках це викликає захоплення і водночас жаль, такий смуток за собою. Європейці дивляться на нас захоплено через це. З іншого боку, вони ще не знають усієї правди про нас. Але вже хочуть приїжджати, дивитися на цей ще не зіпсутий – в їхньому розумінні – світ.
– А як, на Ваш погляд, письменник може залишитися собою?
– Зрозуміло, що йдеться про справжність вибору, коли ти собі кажеш: я автор. Але друге – це те, про що ми говорили: не називати себе письменником. І не боятися випасти з цього конвеєра. І не влізати на цей конвеєр зашвидко і не подумавши. Я знаю кількох наших авторів, які мають такі контракти, що мусять за кілька років здати стільки-то нових книжок. І хоч би яким ти був плідним, це вже зовсім інше – коли ти знаєш, що не можеш розслабитися, і взагалі не має значення, як ти то напишеш, бо у тебе беруть все. Лиш зроби три книжки – і тоді будеш "у тілівізорі", братимеш гонорари і будеш їздити на конференції.
– Якщо література – це спосіб самовивільнення, то яка з Ваших книг є для Вас найближчою за ступенем свободи?
– За ступенем свободи – "З цього можна зробити кілька оповідань". Просто що би ти собі наперед не придумав, скільки би не розказував усні історії, але коли сідаєш писати, то хоч-не-хоч ніби вмикається якийсь механізм: "Дорогі мамо і тату! У мене все добре…". Тобто нормально сказав би мамі щось по-людськи, а так пишеш: "у нас вже сонячно, чи сонячно у вас?". Так от, "З цього можна зробити кілька оповідань" я справді написав, абсолютно відкинувши будь-які роздуми про технології, про техніку, закони писання. Я розумію, що з літературного погляду це не є досконалий твір. Але він найбільш природний, бо з ним було найменше того перемикання в голові.
Наталя КРАСКО

ДОВІДКА
Тарас Прохасько (нар. 1968 р. в Івано-Франківську) – письменник, журналіст, один із головних представників т.зв. "Станіславського феномену". Автор книг "Інші дні Анни", "FМ "Галичина", "НепрОсті", "Лексикон таємних знань", "З цього можна зробити кілька оповідань", "Порт Франківськ". Твори перекладено польською, англійською, російською, німецькою мовами.