А тепер – соло на лютні!

От чесно, я абсолютно не розумію, чому гурти на кшталт Whitesnake, який, до слова, днями підкорив столичний Палац спорту, називають "динозаврами року"? Вони ж на сцені всього якихось 30-40 років. Порівняно з віком тих пісень, що виконують команди штибу In Extremo, Corvus Corax та, не побоюся сказати, Blackmore’s Night, репертуар класичних представників хард-року виглядає сучасним зеленим першокурсником, який зустрів у коридорах Чернівецького університету професора з часів Франца Йозефа. Бо будь-яка композиція якогось, наприклад, QNTAL, що, до речі, минулого місяця випустив тридисковий Best Of, налічує як мінімум чотири сотні років. Хоча самому терміну "середньовічний рок", про який, власне, і йдеться, від сили років п’ятнадцять, якщо не враховувати несміливих спроб Jethro Tull десь на початку 70-их.
У принципі, зацікавленість середньовіччям і, відповідно, його музичним спадком охопила європейські салони ще на початку позаминулого століття під впливом романів сера Вальтера Скотта. Відтоді хтось час від часу згадував старовинні народні мелодії, але не більше. Нове народження музиці менестрелів та мінезінгерів дали саме представники рокового табору. Варто було Річі Блекмору проміняти свій білий Fender Stratocaster на звичайнісіньку акустику і заграти кілька мелодій XV століття, як слідом за його новим дітищем Blackmore’s Night почали з’являтись численні команди новітніх вагантів. Сталося це приблизно тоді ж, коли сіетлський блондин Курт Кобейн пустив собі кулю в скроню, чим поховав не тільки себе, а й власноруч заснований грандж. На спорожнілому місці одразу ж з’явились нові гравці з новими жанрами (як от індастріел), а серед них і "середньовічний рок".
Що ж такого зробив чи винайшов Річі Блекмор? Ніби нічого революційного. Структура музичного гурту залишилась тією ж, що й у будь-якої класично рокової банди: барабани, гітара, бас, вокал. Щоправда, у Blackmore’s Night з’явилася ще й скрипалька, та й сам засновник час від часу відкладав акустичну гітару, аби зіграти на інструменті з чудернацькою назвою хурді-гурді (щось схоже на ліру). Справжньою новиною стало хіба що, як не парадоксально, суцільне використання старовинних текстів і мелодій. Просто раніше цим займались лише академічні музиканти з класичною консерваторською освітою, а тепер за поезії на кшталт "Carmina Burana" (збірка віршів латинською мовою, складена в Південній Німеччині у XIII столітті) взялися зірки року. Лише у випадку Blackmore’s Night солодкоголоса фронтвумен Кендіс Найт (чий дідусь, до речі, походив з Одеси) усі пісні виконує в англомовному варіанті.
А ось згадані вище німці QNTAL пішли далі. Ту ж "Carmina Burana" вони – а точніше, співачка з їстівним псевдо Сайра – виводять мовою оригіналу. І це лише один із прикладів. У творчому доробку гурту вже є шість повноцінних альбомів, з яких найвдалішим видається диск "Silver Swan" із початковою композицією "Monsieur’s Departure", написаною королевою Англії Єлизаветою І. Це поетичний ламент на від’їзд герцога Анжуйського, якого незаймана королева палко кохала, але врешті-решт вирішила відіслати назад до Франції, і присвятити себе винятково тронові. А якщо вже йдеться про англійських коронованих творців поезій, то не зайвим буде розвіяти міф про те, що одну з найвідоміших середньовічних пісень – "Greensleeves" – написав король-рекордсмен зі шлюбних справ Генріх VIII. Монарх нібито створив цей шедевр після того, як отримав гарбуза від майбутньої своєї дружини Анни Болейн, якій, між іншим, за його наказом було невдовзі відтято голову. Доведено, що "Greensleeves" з’явилася років через двадцять після смерті Генріха VIII. Та й взагалі, не хотілося б вірити, що таку ніжну мелодію і сповнені почуття поетичні рядки створило таке – хоч і короноване – чудовисько.
Але повернімося до сучасних менестрелів. Певно, найбільш знаними "середньовічними рокерами" є співвітчизники QNTAL – гурт In Extremo. До його складу входить аж семеро музик, які, крім хрестоматійних рок-інструментів, використовують флейти, лютні, волинки та навіть, здавалося б, зовсім не драйвову арфу. Втім, еталоном звучання In Extremo є все-таки волинки. Ну і власні тексти "мертвими" мовами – давньоверхньонімецькою, давньошведською, латиною тощо. Якби не кілька електроінструментів, In Extremo без проблем могли б влаштуватися придворними музиками до того ж Генріха VIII, оскільки вони ще й одягаються за модою "темних віків". Але ні, їх таки спалила б інквізиція через захоплення фокусами з вогнем: жоден виступ групи не обходиться без "плювання вогнем" і феєрверків. Напевно, за це їх і називають "Rammstein’ом середньовічного року".
Якимсь суто німецьким вийшов цей музичний напрямок… Усі, хто наслідує оновленого Блекмора, виявляються "бундесами". Та й сам вічно набурмосений Річі більше часу проводить у баварських та саксонських замках, ніж на рідному Лонг Айленді. В Америці жодної рок-команди, що співала б, скажімо, старофранцузькою, та ще й під лютню, не знайти – традиції не ті. А от у Східній Європі, себто – хотілося б вірити – у нас "менестрель рок" стає все доречнішим. Варто лише завітати на "Шешори", чи на сусідні російські "Порожні Пагорби". Але то вже тема для іншої статті.
Дмитро АНТОНЮК