Анджей Бурса

До від’їзду автобуса мені залишалося ще кілька пообідніх годин і майже цілий вечір. Готовий в дорогу, з портфелем і перекинутим через плече френчем, я всівся на порослому буйною травою схилі. Матеріал для репортажу про труднощі і проблеми виробників декоративної упряжі в селі Грузлому я зібрав солідний, тож навіть переглядати чернетку з метою перевірки нотаток не було сенсу.
Залишалося мені, таким чином, шість годин бездіяльного очікування на автобус у Грузлому.
На щастя, було тепло і сонячно, тож я міг зручно простягнутися на луці. Звідси було видно майже все село. Грузле було селом великим і далеко розбігалося хуторами по навколишніх пагорбах і долинах. На ринку поруч звичайних хат стояли два високі кам’яні будинки і цегляна механізована пекарня. Нижче тягнулися поля і текла серед заростів верболозу звивиста річка. Все це було оточене горами, вкритими на верхів’ях смерековим лісом. Грузле було типовим гірським селом, жителі якого займалися переважно тваринництвом і виготовленням декоративної упряжі. Через своє географічне положення Грузле було відрізане від великих центрів, але попри це грузляни були людьми відносно культурними й охоче здобували освіту, з Грузлого навіть, як мене поінформували, походив один недавно померлий професор найстарішого вузу в країні.
Отже, лежачи на животі серед буйної трави, я придивлявся до грузельської забудови і природи, ліниво покурював і мружив очі від сонця, що разом становило хоч якусь розвагу. Певної миті я зауважив, що недалеко від мене присів якийсь худий дідок. За хвилю дідок наблизився, тримаючи в пальцях почорнілий недопалок, і попросив вогню. Я почастував його цигаркою. Він спочатку відмовлявся, але врешті-решт запопадливо взяв дві. Дідок закурив і зручно вмостився біля мене. Я покірно змирився. Втім, дідок аж ніяк не видавався мені нуднішим за грузельські гори й хмарини.
Ми зав’язали балачку. Дідок був учителем грузельської школи на пенсії і скаржився на біль у суглобах. Я був навіть задоволений таким поворотом розмови. Він не просив, щоб я, користуючись своїм журналістським становищем, виклопотав йому грошову допомогу, і не втаємничував мене у справи мешканців Грузлого. Я був йому за це вдячний і ввічливо вислуховував його скарги на біль у суглобах. Ми курили вже по другій цигарці, коли я зауважив, що на ринку збираються люди. Натовп виглядав так, наче вийшов зі служби Божої. Наскільки я міг здалеку розгледіти, селяни були вдягнуті чисто і по-святковому. Дідок подивився в їхній бік і байдуже констатував:
– Ага, вже шикуються...
– До чого?
– Ви не знаєте? – здивувався він. – Пане редакторе, сьогодні двадцяте травня... Свято дракона.
– Якого дракона?
– Як, ви не чули про грузельського дракона? Люди вам не розказували?
– Ннні... А може...
Я пригадав собі, що говорив у клубі про своє відрядження до Грузлого, і тоді котрийсь із колег сказав щось про грузельського дракона. Тут офіціант приніс горілку і, випивши по чарці, ми перейшли на інші теми. Під час моєї сьогоднішньої розмови з головою сільради також, здається, прозвучало слово "дракон" чи навіть "свято дракона". Однак нічого більше я не довідався, тому попросив мого теперішнього співрозмовника пояснити, в чому полягає свято дракона.
– О, – сказав дідок, – це давній звичай, який сягає, мабуть, ще поганських часів. А полягає він у тому, що раз на рік, увечері двадцятого травня, драконові, який живе в печері над річкою, кидають на пожирання найдоріднішого парубка і найдоріднішу дівчину, з тією умовою, що обоє повинні мати не більше, ніж вісімнадцять, і не менше, ніж шістнадцять років. Ясна річ, прикметник "найдорідніший" не треба розуміти дослівно. Просто шляхом жеребкування вибирають одного з багатьох здорових хлопців і одну з багатьох здорових дівчат у цьому віці.
– А що треба розуміти під драконом?
– Дракон – якнайсправжніший. Це старий величезний ящур не встановленого точніше виду. Живе он там, – старий вказав пальцем у напрямку вільх по той бік річки. Зрештою, може, ви хочете оглянути саму урочистість? Долучимося до людей, які мусять пройти цією дорогою. Побачите цілу церемонію пожирання.
Я не знав, чи старий бере мене на кпини, а чи марить. Дідок зауважив моє замішання і всміхнувся.
– Ви здивовані? Усі приїжджі дивуються, коли дізнаються про таке. Але потім звикаються з цим фактом. Ще тридцять років тому Товариство Поширення Знань серед Народу організувало першу кампанію проти дракона, але зазнало поразки. Цією проблемою цікавилися також діячі Партії і Уряду, але до сих пір так і не вжили жодних принципових заходів. Знаєте, правду кажучи, влада, рахуючись із консерватизмом і любов’ю до традицій місцевих горян, примружує потроху очі на драконське питання. Я сам близько тридцяти років тому як активіст ТПЗ(с)Н різко виступав проти дракона та інших забобонів, поширених серед сільського люду. Навіть написав колись окрему статтю, присвячену проблемі дракона, під назвою "Почвара висмоктує найжиттєдайніші соки". Стаття вийшла в часописі "Смолоскип", який був нашим органом. За п’ять років до війни цей часопис уже перестав видаватися.
– Як це? – вигукнув я обурено. – Щороку двоє невинних людей, практично дітей, прирікаються на смерть?
– А так... Село від цього особливо не страждає, бо грузлянки широкі в стегнах і народжуюють вельми легко, майже без болю. Існує навіть таке прислів’я: "Слава Богу, грузлянка без муки ще поставить на ноги й онуків". Ксьондз навіть трохи нарікав на це прислів’я, стверджуючи, що воно суперечить словам Святого Письма.
– А що робить дракон протягом решти року?
– Лежить у своїй печері і спить, перетравлюючи двох людей. Не вимагає більше нічого.
– А якби так... якби взяти... і відмовити йому в жертві... Що би сталося?
– Не знаю. Ніхто ще не пробував.
– А якби взяти і вбити цю почвару, – крикнув я.
– Це не так просто. Настільки рідкісна тварина, певно, знаходиться під охороною. Зрештою, він зовсім не такий грізний, як ви собі, пане редакторе, уявляєте... Побачите.
Тим часом дорогою вже підходила процесія. На чолі йшов голова сільради у супроводі двох селян, в одному з яких я впізнав парторга, а в другому майстра народної творчості, різьбяра Лелька. На відстані добрих кількох метрів за ними дві старші жінки в накрохмалених спідницях і намистах вели парубка. Парубок, хоч і мав не більше, ніж вісімнадцять років, був рослий і плечистий, як зрілий чоловік. Його чоло прорізала глибока горизонтальна зморшка. Це був дуже дорідний блондин. За винятком короткої мотузки, яка звисала з шиї, парубок був вільний, лише баби ледь підтримували його під руки. Лице парубка було геть мокре від поту, щоки злегка тремтіли. Далі двоє старших селян у чорних сурдутах вели дівчину. Та, одягнута в шовкову сукенку і черевички на високих підборах, схлипувала безперестанку. Раз по раз сягала до білої торбинки по хусточку, прочищала шумно ніс, ховала хустину і знову виймала її. Ще далі сунув тлум жінок, чоловіків і дітей.
Ми з дідком зійшли зі схилу і долучилися до процесії. Селяни розступилися і дали нам місце на чолі натовпу, відразу за дівчиною. Процесія брела в куряві розігрітої дороги, люди витирали спітнілі чола і посопували. За півгодини ми дійшли до кладки над річкою. Перед кладкою дівчину охопила істерика. Вона качалася по землі, хапала старих за ноги і спазматично ридала. Процесія зупинилася, щоб перечекати напад. Дехто закурив. За хвилю дівчина підвелася, обтріпала сукенку і слухняно перейшла через кладку. Кладка була такою вузенькою, що йти по ній можна було тільки колоною по одному, тож переправа тривала досить довго. Дехто роззувався і переходив річку вбрід.
Місце, де зупинилася процесія, нічим не відрізнялося від решти простору вздовж річки. Може, тільки зарості вільх і верболозу були тут густішими. Люди вишикувалися півколом. Голова сільради підняв руку і продекламував:
Драконе зелений
Сіркою кормлений
Громада села
До тебе вола
Прийми нашу жертву
Прийми нашу жертву
У верболозі щось зашаруділо, і вийшов дракон.
Це був сліпий і облізлий змій чотириметрової довжини. Він ледве переставляв нетверді, ослабілі лапи.
Повернися мордою на схід
Хвостом на захід
продекламував знову голова сільради, а побачивши, що дракон незграбно порпається, вдарив його кийком у хребет:
– Ану, кивайся! – різко крикнув він.
Дракон пирхнув і слухняно став, як йому було сказано. Парубок, який до цього поводився спокійно, позеленів і ворухнувся.
– Мамо, – промимрив він до однієї з бабів, які його підтримували, – щось мене трохи нудить.
Баби відвели його на кілька кроків убік і дбайливо притримали йому голову. Парубок виблював і поспішно витер губи рукавом. Баби підвели його під саму морду дракона і відступили. Парубок укляк на землі, перехрестився і пробубнів, наслідуючи інтонацію голови сільради:
Прощай моя родино
І ти мила дівчино
І сонечко ясне
І поле зелене
– Амінь, – відповів натовп.
Тоді дракон наблизився, обнюхав парубка, згорнув його лапами під себе і роздер. Розірвані останки він проковтнув у три прийоми. Тепер надійшла черга дівчини. Вона вже не плакала. Уклякла, витерла ніс і продекламувала формулу. Дракон упорався з нею, двічі клацнувши пащею.
Голова сільради сказав:
Жертву прийняв ти
Лягай тепер спати
Дракон важко підвівся і зник у верболозі. Голова затягнув пісню. Люди підспівували мляво. Останніх слів ніхто вже й не співав. Натовп розходився. Мені також було пора. Автобус від’їжджав за двадцять хвилин. n

Переклад з польської
Олександра БОЙЧЕНКА

Довідка
Анджей Бурса (1932, Краків – 1957, Краків) – "каскадер" польської літератури, "проклятий поет", який встиг за життя опублікувати лише 37 віршів і одне оповідання. Його провокативна, "антиестетична", часами "цинічна" поезія безжалісно висміювала патетику й лицемірство офіційного мистецтва 50-их років, пародіювала "святі класичні традиції", була уособленням бунту проти конформізму та ідеологічної зашореності. Смерть у 25-річному віці перетворила Бурсу на літературну легенду і кумира кількох поспіль генерацій польських письменників. Від 1967 року у Польщі присуджується літературна премія імені Анджея Бурси.