Дорогою з Глиниці до Чорториї зустрінуться ще два села, які також мають дещо, заради чого варто зупинитись. У першому з них – Зеленеві – є музей природи карпатського краю, створений Людмилою Вакарюк. Її і треба питати в перехожих, якщо хочете подивитись на опудала буковинської фауни. Зазвичай пані Людмила в будівлі не сидить, навіть якщо це будній день. Трохи далі по трасі трапиться ще й Михайлівська церква, копія Успенського храму в Дубівцях: ті ж гуцульські три бані, та ж бляха.
За кілька кілометрів починається Брусниця – село, до школи якого ходив із сусідньої Чорториї маленький Іван Миколайчук. Навчальний заклад тепер, звичайно, носить ім'я актора. Їдьте головною дорогою села і не оминете щось середнє між бюветом та міні-заводом, де розливають і відразу продають мінеральну воду "Брусницьку". Проте навіть і не мрійте придбати одну-дві пляшки: брусничани продають свою водичку не менше, ніж восьмипляшковими упаковками. Просто так попити не дають. Але ж спрага до прекрасного і спрага фізична – речі непереборні, тож можна спробувати під'їхати до бальнеологічної лікарні. Можливо, там наллють аналогічної до "Єсентуків-4" "Брусницької", яка успішно лікує виразки.
Ще кілометр-два – і Чортория. Безперечно, головною її принадою є садиба-музей Івана Миколайчука. Мене вже не здивувало, що він виявився зачиненим. Туристи безперервним потоком не йдуть, а господарство ж не чекає. Ну та то нічого, пройдіться, пошукайте сестру митця Фрозину Грицюк, освіжіться з дороги. Тим більше, що до неї треба йти на горбок, де дуже любив посидіти, задивляючись на панораму долини Черемоша, брат із друзями – Костянтином Степанковим і Бориславом Брондуковим. Сама хата-музей є науковою реконструкцією 1991 року, але зібрані речі, звичайно, оригінальні: валізка Івана, з якою він їздив до Чернівців, його та братів-сестер колиска, родинні світлини, народні строї, мамині вишивки. Поруч із хатою ростуть дві берези, які Іван посадив тридцять років тому із племінником Михайлом. Наостанок запитайте у пані Фрозини, як пройти до озера Лебединого. Після смерті її брата сюди взимку прилетіли лебеді. Люди казали, що то душа Івана повернулась додому… Науковці теж дали пояснення цьому. Мовляв, у Чорторийських ставках нуртує вода з Черемоша, ось і не замерзає взимку. Але яка різниця? Головне, що з кожним роком граційних птахів більшає, і тут вже навіть утворили природний заказник.
Психоневрологічний диспансер – ось що залишилося ще побачити в Чорториї. Ні, не для надбання знань у царині ментальних розладів, а зовсім навпаки – для естетичної насолоди. Комуністична влада чомусь особливо любила влаштовувати подібні установи в найкращих палацах. Можна згадати село Череш під Сторожинцем, Іванів на Вінниччині, Олику на Львівщині тощо. Чорторийський палац – один із найкращих в області. Еклектика, а відтак: неоготичні отвори вікон головного порталу, класицистична статуя над портиком і – головна окраса – вежа з багатьма декоративними башточками на бані в румунському стилі. За переказами місцевих жителів, садиба належала чи то полякові, а чи румунові і, ясна річ, була програна власником у карти. Можливо, шляхетне буковинське панство справді було настільки азартним, бо подібну історію я почув також і про банилівський палац, а може, це просто бажання надати історії будівлі романтично-скандального ореолу… У будь-якому разі оминути палац-диспансер ніяк не можна. Так само, як і Вашківці, про які мова піде наступного разу.
Дмитро АНТОНЮК
