Художній керівник та головний диригент Державного заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні й танцю України Андрій Кушніренко нещодавно відзначив два ювілеї – 75-річчя від дня народження та 55-річчя творчої діяльності. Кореспондент "МБ" зустрілася з Почесним громадянином Чернівців напередодні його авторського концерту. Розмова відбулася у надзвичайно холодному кабінеті Андрія Миколайовича, де розпочали ремонт та тимчасово відключили опалення.
"Створив таку програму, що запросили до Кремля"
– Цей кабінет не ремонтувався вже десятки років, – каже Андрій Кушніренко, оглядаючи почорнілу стелю та глибокі тріщини на стінах. – Його, як і приміщення для репетицій ансамблю, я, можна сказати, виборов сам. Коли прийшов працювати у філармонію 1962 року, ми займалися у невеличкій пристосованій кімнатці. Якось до нас завітав секретар обкому Нівалов і поцікавився, як живуть митці. Я мав виступати від імені колективу та розповісти про розквіт нашого мистецтва. Начальник обласного управління культури наказав мені говорити винятково російською мовою та заборонив скаржитися на негаразди та проблеми. Але я порушив його наказ. Привітавши гостя російською мовою, перейшов на українську. Розповівши про наші досягнення, несподівано сказав: "Ми би ще краще працювали, якби у нас були відповідні умови". Після цього я мав неприємну розмову з начальством. Зате нам виділили це приміщення, звідки виселили міліцію.
– Ваш авторський концерт називається "Музика – моє життя". Музика справді стала вашим життям?
– Так воно насправді є. Колись Дмитро Гнатюк напередодні одного зі своїх концертів у Кіцмані сказав: "І нащо мене мама народила музикантом! Постійно хвилюєшся і хвилюєшся". Так само і в мене. Я почав співати, напевно, ще з колиски. Моя мама Олена Яківна дуже любила співати, мала прекрасний музичний слух. Малим я самостійно опанував гру на багатьох музичних інструментах – гітарі, мандоліні, балалайці, гармошці, акордеоні, бубні. Якось мені принесли стару поламану скрипку, яку відремонтував батько. І я, прислухаючись до сільських музикантів, витинав на ній різні народні мелодії. У сім років вже співав у церковному та учнівському хорах. Згодом закінчив курси диригентів та з відзнакою – Львівське музично-педагогічне училище та консерваторію ім. М. Лисенка. 1962 року мене направили до Чернівців художнім керівником та головним диригентом Буковинського ансамблю пісні й танцю. Я вже був тринадцятим керівником цього колективу, які часто змінювалися. Я почав з того, що їздив найвіддаленішими гірськими селами, записував старовинні пісні, обробляв їх для ансамблю. Створив таку програму, що нас 1966 року запросили виступити у відомому театрі в Кремлі. Після цього ансамбль визнали, почали писати про нього в газетах.
"Я мовби перевтілююся у якогось демона"
– Вас визнали одним із кращих диригентів Радянського Союзу…
– Диригент повинен змусити весь колектив діяти як одне ціле. Тому він, окрім професійних знань, повинен бути психологом, обов’язково володіти вродженою харизмою, щоби впливати на людей. Якщо цього немає, то ти не зможеш стати справжнім диригентом. Свого часу я зустрічався з відомим гіпнотизером Вольфом Месінгом, який вільно заходив до кабінету Сталіна та прогнозував різні визначні події. Він був присутній на репетиції нашого ансамблю і запевнив, що в мене теж є задатки гіпнозитера. Зі мною справді коїться щось незрозуміле, коли починаю керувати ансамблем. Це вже не той Кушніренко, якого знають у побуті, який зараз сидить перед вами. Я мовби перевтілююся у якогось демона, який чує лише музику і більше нічого та нікого не бачить. В ансамблі – 40 осіб, а я намагаюся зробити так, щоби співав не кожен зокрема, а все зливалося в єдине звучання.
– Чи змушували вас включати до репертуару пісні про Леніна та партію?
– Без цього не обходилося. Нас ніби і не змушували, просто "рекомендували". Ми співали і про Леніна, і про партію. Ансамбль часто залучали до різних партійних заходів. Насправді ж, головне було – рідні українська та буковинська пісня й танець, на яких і базувався наш репертуар.
– Буковинський ансамбль об’їхав зі своїми концертами весь Союз та чимало країн. Що вам найбільше запам’яталося?
– Вражали Декади українського мистецтва, які відбувалися в Росії, Естонії, Казахстані, Молдові. Наш колектив нагороджений шістьма почесними грамотами Верховних Рад цих республік. На той час це було велике завоювання. Щоби отримати ці нагороди, нам доводилося дуже багато працювати і показувати високе мистецтво. Запам’яталася поїздка до Сибіру. Мороз 30-40 градусів, а ми їхали у холодних вагонах, не пристосованих до зими. Намерзлися – не розповісти. Купували в магазині спирт, пили і так зігрівалися. Зустріли там наших репресованих земляків, яких вивезли туди у 40-их роках. На наших концертах вони плакали, підходили до нас, обіймали та дякували. Ми виступали в Америці, Англії, Японії, Фінляндії, Франції, Бельгії, Італії, Мексиці, Індонезії, Аргентині… А зараз нікуди не їдемо, бо немає фінансування. Тому знають нас тільки на Буковині. Змушені організовувати концерти-лекторії для школярів, щоби заробити на прожиття.
– А молодь приходить до вашого ансамблю?
– Приходить, вірніше, я їх приводжу. 1992 року я заснував кафедру музики в Чернівецькому національному університеті. Довгі роки завідував цією кафедрою. Кращих випускників – співаків і танцюристів – забираю до Буковинського ансамблю.
"Від музики не відмовився би ніколи"
– Як ви встигаєте робити так багато у свої 75 років?
– Сили беру від своєї наполегливості та любові до праці, яку мені привили мої батьки. Я не можу сидіти просто так і нічого не робити. А до того ж я займаюся улюбленою справою. Добре, що вибрав саме музику, а не пішов на історичний чи філологічний факультет, як хотів. Любов до музики вивела мене в люди, допомогла досягнути певних успіхів. Якби довелося починати все з початку, то я би знову все повторив. Може, не хотів би пройти через своє холодне та голодне дитинство, коли був жадний шматка хліба. Але від музики я би не відмовився ніколи. Хоча було надзвичайно важко – недоспані ночі, недоїдання, хвороби. На гастролях не завжди була змога вчасно поїсти, відпочити. Якби не був керівником Буковинського ансамблю, може, написав би більше музичних творів. Хотів би вже залишити його, бо це дуже вимотує та забирає багато здоров’я. Після кожної репетиції та концерту почуваюся ледь живим. Але дуже боюся, що якщо залишу його, він розпадеться.
– У вас стільки звань і нагород, що важко перелічити. Яка з них вам найдорожча?
– Найбільше пишаюся Національною премією ім. Т. Шевченка, яку мало хто отримує. Це справді визнання моєї праці.
– Як домашні ставляться до вашого захоплення музикою?
– Моя дружина Мирослава – солістка Буковинського ансамблю, тому добре розуміла мене. А донька закінчила Львівську консерваторію і викладає у тому училищі, де я навчався. Так що в нас вся сім’я музична. Хоча від мене їм дісталося. Часто не давав спати: міг встати вночі та награвати нову мелодію. Так що донька засинала і прокидалася під музику. Тому не могла стати кимось іншим.
Надія БУДНА