У харківському видавництві "Фоліо" з ініціативи київського журналіста Сергія Васильєва та президента Львівського форуму книговидавців Олександри Коваль вийшла друком збірка "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки". Щоправда, оце заголовкове "ючаючи" якось не дуже мені асоціюється з любов’ю, але менше з тим. Як зазначено в анотації, автори збірки – "25 найкращих сучасних українських письменників". Ознайомившись із повним переліком, можу суб’єктивно, але переконано зауважити, що зо десять із них справді належать до найкращих письменників, також зо десять – не до найкращих, і зо п’ять – не до письменників. Наприклад, я не розумію, який стосунок до найкращої сучасної української літератури має російськомовна претензійна графоманка з "Бульвару" Лада Лузіна. (У дужках зазначу, що дратує мене не російськомовність Лузіної, а саме її бульварна претензійність, тоді як два інші тексти російською мовою – колишнього чернівчанина Ігоря Померанцева та нинішнього киянина Андрія Куркова – справляють дуже гарне враження).
Щодо загального спектру поглядів на любов, то він – хто б сумнівався – широкий: тут вам і проказана Тарасом Прохаськом молитва "Господи, відвідай виноградник", і дефініція зі шкільного зошита Світлани Пиркало: "Любов – ето рєка, в каторой купаєца два дурака", і багато іншого, часом – цікавого. Зокрема, Юрій Андрухович знайшов можливість написати у контексті любові майже сценарій уявного фільму про одне з наймерзенніших чудовиськ української історії Богдана Сташинського (кому відоме ім’я Степана Бандери, той, певно, чув щось і про його вбивцю). Несподівано – на тлі жорсткої попередньої книжки "Сьомга" – зворушливу історію "про яйце" розповіла дочка Андруховича – Софія. Сподівано ерудовану і водночас іронічну версію (тобто багато версій) любові виклав чоловік Софії – Андрій Бондар.
Ще про кількох авторів непереможно хочеться сказати "як завжди". Як завжди, оригінальним виявився Іздрик, концептуально замінивши любов її антонімом. Вийшло приблизно так: "А тепер залишаються віра, надія, байдужість – оці три. А найбільша між ними – байдужість!" Як завжди, замість любові запропонував нам її контекстуальний синонім Юрій Винничук: вийшло про пиво, вино і сексуальне спокушання. Як завжди, трагічним до щему і комічним до гикавки виглядає життя харківських даунів у виконанні Сергія Жадана (до слова: у збірці Жадана "Марадона" є новела "Каса довідок не дає". Нічого пронизливішого на зазначену тему я і пригадати не можу). Як завжди, витончено і мудро філософує Костянтин Москалець. Як завжди, не знати що хотів сказати Володимир Єшкілєв і навіщо стільки знаків оклику Оксані Забужко. Як завжди, на понтах Ірена Карпа і без понтів – Таня Малярчук. Як завжди, без пафосу, але з добрим смаком Світлана Пиркало ("Чи є Бог? Нема? А коли буде?") і як завжди, без смаку, але з морем пафосу наша землячка Марія Матіос…
Втім, не буду нав’язувати своїх оцінок. Тобто буду, але не в царині любові. А з царини любові я вам краще розповім історію про кота. Соромно зізнатися, але котів я – у принципі – не люблю. От Хемінгуей – той любив. І Кіплінг любив, і Купрін… А я не люблю. Бо я більше люблю псів. Що підштовхує мене до невтішних висновків про риси власного характеру. Оскільки собака (свинорилих гопницьких улюбленців я тут до уваги не беру) – це зазвичай слухняний друг людини, а кішка загадково гуляє сама по собі, то важко не погодитися з думкою відповідних спеціалістів, що собакофіли – це потенційні диктатори, які вимагають від оточення беззастережного послуху, натомість котофіли – це вроджені демократи, схильні до рівноправного партнерства і поваги до чужих світоглядних позицій.
Звісно, на подібні "зоопсихологічні" закиди я міг би відповісти так: я згоден поважати світоглядні позиції кота і ставитися до нього як до партнера – за умови, що він, кіт, нарівні зі мною платитиме за квартиру, віддаватиме кредит і сам купуватиме собі свій "Віскас". Але, здається, це буде ще одним доказом моїх диктаторських замашок. Ну, так чи інак, а з кожного правила бувають винятки. Мій виняток ось який: чотирнадцять років тому від мене пішов один-єдиний за все життя кіт, якого я таки любив.
Або ні: винятком радше був сам цей кіт – Платон (названий, ясна річ, не на честь драматургії соцреаліста Корнійчука, а на честь давньогрецького філософа-ідеаліста). Власне кажучи, кіт Платон був не зовсім котом, хоч і вмів нявкати, муркотіти, ловити мишей і не платив за квартиру. Не знаю, як це вдалося матінці-природі, але Платон синтезував у собі найкращі "диференційні ознаки" пса і кота. Він був самостійним, як кіт, і вірним, як пес. При цьому, на відміну від пса, його не треба було двічі на день вигулювати, а на відміну від кота, він абсолютно точно розумів мої слова. І не лише слова: коли до нас у гості приходила одна неприємна мені родичка, Платон завжди знаходив можливість вкусити її за ніс.
Дивовижно лагідний до мене, Платон був безкомпромісним вуличним бійцем і нерідко повертався під ранок весь побитий і обдертий. Його величезні із сіро-блакитним відблиском очі займали половину обличчя (бо ж не морди) і були здатні виражати які завгодно гами почуттів від "до мажор" до "мі-бемоль мінор". Як мені видавалося, я на його почуття відповідав взаємністю: пускав до себе в ліжко, дозволяв подрімати на робочому столі і після важких поранень годував червоною ікрою.
Але чотирнадцять років тому у мене народилася дочка. За порадою добрих людей ("це ж кіт: стрибне в колиску – і задушить дитину") я заборонив Платонові заходити до спальні. Два дні він розпачливо шукав мого погляду, щоб зрозуміти причину такої різкої зміни у наших стосунках. Я натомість боягузливо відвертав очі, бо ніби що я міг йому сказати? На третій день кіт Платон вийшов з дому і більше не повернувся. Не хочу фантазувати на тему його страждань, скажу тільки, що завдяки Платонові я тепер знаю різницю між любов’ю і почуттям приватної власності. Ця різниця визначається не вкладанням до ліжка і не годуванням червоною ікрою, а присутністю (або ж відсутністю) довіри. Принаймні кілька текстів збірки "100 тисяч слів про любов" у мене довіру викликають.
Олександр БОЙЧЕНКО
