Головна проблема осмислення творчості окремого автора (хрестоматійного – й поготів) полягає в спробі "наблизитися" до неї. Але чим відоміше ім’я письменника, тим менше ми про нього знаємо. Маю на увазі передовсім знання як розуміння творчості, власну відкритість до її сприймання. У цьому дуже легко переконатися в дні відзначення ювілеїв і широкомасштабних пошанувань. Ольгу Кобилянську називаю тут не випадково: 27 листопада черговий її ювілей – 145-річчя.
Але чи знаємо ми Кобилянську? На жаль, вона, як і багато інших національних класиків, залишається "чтимою, але не читомою". Бо й як прочитати повноцінно твори письменниці, якщо "повне" (насправді – далеко неповне) видання її художнього доробку побачило світ майже півстоліття тому і сьогодні може вважатися практично раритетним. Так само раритетом є й щоденники Кобилянської, видані 1982 року під назвою "Слова зворушеного серця". Що вже казати про ранню творчість – досі не оприлюднену й "сховану" в академічних фондах. А це цілий пласт повістей, написаних по-німецьки – власне те, з чого починалася Ольга Кобилянська як письменниця. Тож спробую окреслити ці "початки".
Творчі первні Ольги Кобилянської закорінені в буковинських Карпатах (народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора, тепер – Гура-Гуморулуй у Румунії). Дух і сила гір живили її творчу уяву навіть тоді, коли 1891 року вона переїхала на постійне мешкання до Чернівців. Зростаючи четвертою з-поміж сімох дітей Юліана Кобилянського, повітового канцеляриста, українця з походження, що прибув на Буковину чотирнадцятирічним юнаком з містечка Бучач, та Марії Вернер, яка належала до польсько-німецького роду, майбутня письменниця цілком органічно почувалася в такому полікультурному середовищі, де спілкувалися українською, німецькою та польською мовами. Все ж "вдома мала перевагу українська мова". На цьому Ольга Кобилянська завжди акцентувала особливо.
Протягом 1868-1874 рр. родина Кобилянських проживає в Сучаві, де доля подарувала юній Ользі зустріч із Ольгою Устинович. Дім Устиновичів став духовним прихистком для вразливої дівчинки з багатим внутрішнім світом. Та чи не найважливішим у становленні Ольги Кобилянської як письменниці став період, пов’язаний із містом Кімполунг, що на території теперішньої Румунії. Півторадесятилітній побут у цьому південнобуковинському містечку (впродовж 1874-1889 рр.) визначив її життєві пріоритети, відкривши здатність вловлювати найтонші порухи навколишнього світу й природи, зокрема – і здібність відтворювати відчуте, пережите словом. Тут вона закінчує чотирикласну школу, багато читає, малює, музикує, записує власні й чужі вірші німецькою та польською мовами, думки, враження в альбом та щоденник, долає гірські стежини й грає в аматорських виставах.
Незважаючи на тогочасні реалії містечкового життя й гостре усвідомлення власного маргінального становища (бо – дівчина) на тлі наполегливих і успішних спроб батька дати можливість здобути освіту братам, майбутня письменниця вперто вибудовує власний "внутрішній простір". У ній уже живуть героїні її не написаних творів, але свідомість ще не здатна відчитати їхню присутність. Натомість осягнення на рівні інтуїтивного прозріння туги, якогось "заважаючого чогось" констатується раз у раз. Відбувається наполегливий пошук можливостей самореалізації, шляхів порозуміння зі світом, пошук тих, хто був відкритий для такого внутрішнього "діалогу".
Можна констатувати кілька важливих "точок опертя", з-поміж яких виняткова роль належить тодішній лектурі О. Кобилянської, а також знайомству й спілкуванню з Софією Окуневською, Августою Кохановською, Наталею Кобринською та іншими непересічними особистостями. Їхня присутність у долі О. Кобилянської розвиватиме та поглиблюватиме притаманний їй максималізм у сприйнятті реалій зовнішнього світу і визначатиме творчі пріоритети. Майбутня письменниця живе багатим внутрішнім життям, яке дисонує зі світом, що її оточує. Внутрішні "події", прожиті в уяві, вимагають оприявлень. Прочитані книги налаштовують на пошук ідеального світу, що диктує свої особливі закони. Результатом таких пошуків стали перші прозові твори Кобилянської.
1880 року вона завершила свою першу німецькомовну повість під назвою "Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини", в якій надто виразно прокреслюється характер її ранньої прози. Написана сімнадцятирічною дівчиною, повість насамперед виповідає нагальну потребу в "порозумінні" зі світом – з одного боку, самої авторки, а з другого – її героїні. Симптоматичним у контексті ранньої творчості письменниці був 1883 рік, коли з-під її пера вийшло оповідання "Доля чи воля". У цей період визначальною для неї стає наявність / відсутність сили волі, волі духу тощо. Про це свідчать багато щоденникових записів. У серпні 1888 року вона занотовує: "Чи ви знаєте, що немає більшої, тяжчої, страшнішої кари за усвідомлення, що ти сам перестав себе поважати, що ти нікчема, бо втратив волю духу, адже всьому надає життя, все підносить і вбиває не дух, а воля. Таке усвідомлення викликає страшні почуття. Чого варта людина без сили волі?" Це також було своєрідним відвойовуванням території для творчості. Показово, що протягом 80-их років поряд з уже згаданими творами з’являються новела "Привид" ("Видиво"), "Картина з життя Буковини", "фантазія" "Голубка і дуб" (пізніша назва – "Людина з народу"), оповідання "Вона вийшла заміж" (згодом перероблене на повість "Людина"), новели "Жебрачка" і "Природа".
У творчому плані кімполунзький період окреслюється шляхом від "Гортензи" до "Царівни", в ширшому – від німецькомовної прози до остаточного вибору на користь мови української. Водночас це також шлях від "сентиментального марлітівського стилю" до віднаходження власної неоромантики, ствердженої поверненням "назад до душі", пориванням до "верхів", витворенням особливого типу духовного "аристократизму" тощо. У цей період з-під її пера з’являється алегорична новела "Привид" (вперше опублікована в 1963 р. в газеті "Радянська Буковина" в перекладі Е. Панчука, публікацію цього твору на сторінках журналу "Дзвін" здійснив у 2005 р. В.Вознюк). Її згадують у контексті розмови про неприйняття до друку твору О. Кобилянської в альманасі "Перший вінок" (1887), зорганізованого Наталею Кобринською та Оленою Пчілкою.
У новелі "Привид" головним персонажем, поряд з образами жінки, чоловіка, самотньої жінки, старої жінки, схожої на валькірію, є природа, представлена дубовим лісом, високими травами, давніми смереками, пінистим лісовим струмком, солов’єм, цвіркуном, а також символічні образи ночі, зір, шуму, пісні, сюрчання, тиші, музики, брязкоту кайданів тощо. З їх допомогою О.Кобилянська витворює алегоричне тло, яке зринатиме раз по раз у її подальшій творчості. Можна навіть говорити про природне вміння авторки передавати стан внутрішнього очікування, що оприявнився в багатьох її творах.
Новела "Привид" переконує у винятковій здатності її таланту увиразнювати так званий передчуттєвий елемент, зрештою, як і в прочуванні майбутніх подій, побачених крізь призму пейзажу. Безсумнівною символікою наділено образ "тернистої стежки", освітленої поодинокими променями місяця. Стежка, яка виводить з лісу, уособлює чи не єдиний вихід, указуючи на "слід свободи". Роль своєрідного провідника покликана зіграти самотня жінка, яка сидить "на величезному зламаному дубі". Вона наділена знанням і очікуванням. Її образ певною мірою можна співвіднести з архетипом Великої Матері, що чекає свого Часу, аби відкрити його таємниці, тобто передати своє знання тим, кому призначено його здобути. Образ самотньої жінки з новели "Привид", як переконуємося, спроектований у майбутнє, в ще не написане, але так виразно прочуте, впізнане О. Кобилянською перед помежів’ям століть. Тож письменниця скористалася тут символікою "зламаного дуба" не випадково.
Важливий сенс закумульовано й у самій назві новели. "Привидом" є картина своєрідного апокаліпсису, прозирання за межі – письменниця несподівано на рівні інтуїтивного прозріння розкрила апокаліптичні візії двадцятого століття: "Кругом ходили, бігали, танцювали, кружляли люди, наче в такт дивної музики. Одні з тих, що проходили біля постаті, схожої на мумію, цілували механічно золотий хрестик, а інші, побачивши скорчене від старості створіння, відверталися з огидою від цього єства…
Люди в палаці фей мали стомлений і знесилений вигляд, та проте, на диво, вони не спочивали, якась особлива сила була в безглуздих звуках, які лунали по цілому палацу і гнали людей, наче якась невидима сила. Тих, що намагались противитись цим звукам, стояли, схрестивши руки, немов прикуті, й з рішучим протестом і зухвалістю дивилися на ту, що грала, – тих розбивала вщент одноманітна, без кінця пливуча маса і жорстоко їх топтала"…
Так увіходила в літературу Ольга Кобилянська, чия творчість (цілий ряд повістей, з поміж яких "Земля", "Ніоба", "В неділю рано зілля копала..", а також неперевершена мала проза) посідає особливе місце на "готарі" культурних світів. Її присутність у літературному просторі зламу ХІХ – ХХ століть означена винятковим прочуванням межового часу та пошуком його естетичних вимірів. Її наполегливе "виламування" з рамок реалістично-раціонального дискурсу – це передовсім спроба переакцентуації в площині центральне / маргінальне в розумінні очевидного зміщення, продиктованого культурним "fin de siecle".
Звідси – самозаглиблення, повернення назад до душі, оприявлення жінки-митця на тлі патріархального соціуму, поетизація "маленької Данії" – Буковини, яка у творчості Кобилянської розростається в часі й просторі, набуваючи міфологічного характеру головно завдяки своєму маргінальному статусові. Хоча з погляду зворотної часової перспективи все більше бачиться її певною мірою стрижневий характер – передовсім завдяки присутності в цьому буковинському культурному просторі Ольги Кобилянської.
Світлана КИРИЛЮК