Людям, для яких не існує мистецтва, не пощастило у житті

Ім’я Павла Чеботова, заслуженого артиста України, концертмейстера симфонічного оркестру, художнього керівника камерного оркестру, соліста та співучасника скрипкового дуету із Людмилою Шапко, добре відоме кожному музикантові та шанувальникові класичної музики у Чернівцях. Упродовж майже двох десятків років це ім’я не сходило з концертних афіш філармонії. Щоправда, була семирічна пауза, коли Павло Чеботов разом із Людмилою Шапко виїхали працювати до Києва, а згодом і до далекої Туреччини. Однак нещодавно меломани знову побачили знайоме ім’я на афішах. Від початку сезону Павло Чеботов встиг дати вже п’ять концертів: три сольних виступи і два концерти камерного оркестру. Напередодні останнього він поділився зі мною закордонними враженнями, розповів про свої творчі задуми та педагогічні плани. Але насамперед мені довелося розпитувати музиканта про подробиці його біографії, оскільки такої інформації в Інтернеті не виявилося.
"Нічого
випадкового в житті
не відбувається"
– Та не дуже я люблю розповідати про себе, – одразу зізнається Павло Чеботов, – а найбільшим своїм здобутком вважаю дружину Людмилу Олександрівну, видатного музиканта, якій повною мірою реалізуватися заважає лише надмірна скромність, та свою доньку Олену, також музиканта, з якою ми грали нещодавно сольний концерт, від чого я отримав істинне задоволення.
– Вас називають і Чеботовим, і Чоботовим...
– Думаю, що Чеботов – це російська транскрипція від українського "чобота". Мені подобається родинна легенда, яку розповідав батько. Один із моїх предків – Данило Чобіт – прийшов в Орловську губернію з України, і згодом все село стало Чоботовими. А сам він був ковалем і грав на скрипці. Можливо, це пояснює, чому я обрав скрипку справою свого життя. Адже все було за те, щоб я став кимось іншим. Народився я на Волзі у місті Куйбишеві в робітничій родині.Один із моїх дитячих товаришів почав відвідувати гурток, де навчали гри на баяні. Я, звісно, пішов за ним. Коли ж постало питання вступу до музичної школи, директриса запропонувала мені скрипку. А там, де ми жили, скрипку сприймали приблизно, як синхрофазотрон. Більш звичною і зрозумілою була гармоніка: заграв, випив, закусив – і порядок! Я й не бачив ніколи до того скрипку. Чому семирічний хлопчик обирає саме скрипку і чому батьки передплачують для нього журнал "Барвінок" українською мовою? Мабуть нічого випадкового в житті не відбувається! До речі, я жодного разу про це не пошкодував. Потім були музичне училище, консерваторія, аспірантура, але найважливіше те, що мені пощастило потрапити до гарних рук, тобто навчатися у видатних наставників. Спочатку у Миколи Загадкіна, учня професора Португалова, потім у Горьківській консерваторії у Гурея Васильєва та Ніни Бєйліної. Ось ці педагоги і визначили, власне, мою майбутню долю.
– Мабуть, це доля повернула вас на землю вашого давнього предка Данила Чобота?
– Мою долю звуть Людмила Олександрівна Шапко. Ми разом навчалися в одних учителів, потім одружилися і вийшло так, що саме я привіз її в Україну. Працювали спочатку у Томську, потім у Миколаєві, а з 1985 року – на батьківщині Людмили, у Чернівцях.
"Туреччина була подарунком долі"
– А коли тут з’явилося чимало ваших шанувальників і коли здавалося, що без вашої участі концертне життя просто завмре, ви знову пустилися у мандри. Поділіться, будь ласка, своїми закордонними враженнями.
– Спочатку це були столичні враження. Нас запросив працювати до симфонічного оркестру Національної філармонії України Микола Дядюра. Ми побували у декількох європейських країнах, на міжнародних фестивалях і збиралися вже остаточно переїжджати до Києва. Аж тут доля зробила різкий поворот у вигляді запрошення викладати за контрактом у консерваторії в Туреччині. А ми давно мріяли про роботу за кордоном. До того ж, якось в Одесі я придбав і прочитав "Історію Візантійської імперії" у 5-ти томах Федора Успенського і є великим прихильником цього історичного періоду. А Туреччина зберігає всю цю старовину і дає можливість до неї доторкнутись. Та й турецький період дуже цікавий: старовинні мечеті, гробниця Роксолани, Сулейман... Сучасна ж Туреччина – це Схід на доброму західному фундаменті. Мустафа Кемаль Ататюрк зробив із майже середньовічної ісламської країни гідне явище. Особливо це відчувається у великих містах: Анкарі, Стамбулі, Ізмірі. Нам довелося працювати у Стамбулі, в оркестрі оперного театру і у невеличкому містечку в самому серці Анталійських гір Афіоні. У перекладі це означає – опіум. Навколо нього знаходяться величезні плантації маку і поклади мармуру.
– Як ви оцінюєте рівень розвитку академічного мистецтва та систему музичної освіти у Туреччині?
– Якщо оцінювати стамбульські реалії, то оркестрове, оперне та балетне мистецтво знаходяться на пристойному рівні. Але працюють там на провідних посадах музиканти із колишнього Радянського Союзу, особливо багато азербайджанців. Все-таки радянська музична освіта була й залишається найкращою у світі. У турків є навіть державна програма запрошень іноземних спеціалістів – виконавців та педагогів. Системної музичної освіти у Туреччині практично не існує: немає музичних шкіл. До консерваторії приходить, наприклад, 18-річний юнак і хоче за чотири роки оволодіти скрипкою! Натомість процвітає приватне навчання.
– Які позитивні та негативні враження залишило по собі закордонне життя?
– Туреччина була подарунком долі! А Стамбул – це ж один зі світових центрів, місто Світу. Щоправда, ми знали, що поруч – Босфор, Мармурове море, а у Стамбулі не виявилося жодного пляжу. Зате – неймовірна кількість автомобілів і надто високі ціни. Але кожного літа в анталійському Аспендосі відбувався фестиваль оперного та балетного мистецтва. Ми брали у ньому участь і насолоджувались Середземномор’ям. У провінції життя значно дешевше, але з часом, після задоволення цікавості до екзотики та місцевого колориту, все ж таки стає нудно. А ще турки, які до слов’ян ставляться досить приязно, не терплять будь-якої конкуренції. Якщо ти починаєш якось позитивно себе виявляти, тобі одразу дають зрозуміти, що не варто надто висуватися.
"Я не звик скаржитися на зовнішні обставини"
– З огляду на велику кількість концертів, яку ви вже встигли дати від часу свого повернення, концертного життя та чернівецької публіки вам бракувало?
– Я й справді зголоднів за цим. Ми, звичайно, і за кордоном виступали, але повноцінними концертами це назвати важко. А щоби не втратити свого чернівецького слухача, останніми роками під час літньої відпустки ми намагалися зіграти хоча б один концерт, і були приємно вражені, коли збирали зали.
– У ваших концертах звучить різноманітна музика: від старовинних композиторів, західноєвропейських та російських класиків до сучасних українських. А що найбільше подобається вам?
– Люблю виконувати твори скрипалів-віртуозів: Паганіні, Венявського, Сарасате. До речі, останнім часом я виношую ідею згадати все, що маю у своєму репертуарі, переосмислити, переграти і записати. Обожнюю також Сергія Рахманінова, та він, на жаль, майже нічого не написав для скрипки.
– Нещодавно ви очолили камерний оркестр філармонії, і слухачі одразу помітили якісно нове його звучання та оновлення репертуару. В останньому концерті, крім класичних творів, виконувався американський джаз і навіть турецький – "Маленька джазова сюїта" Сельмана Ада. Як ви почуваєтеся у новій для себе ролі диригента оркестру?
– Колись я відмовлявся від подібної ролі, бо вважав себе лише виконавцем. Але тепер починаю розуміти, що коли тобі є що сказати і чому навчити, то не так важливо, яким саме жестом ти це показуєш. Існує безліч диригентів, які досконало володіють технічними прийомами, але що робити з цим далі, вони не знають. Сподіваюсь, що мій загальномузичний та скрипковий досвід не дасть мені бути схожим на того диригента із запискою з дуже "бородатого" анекдота: "Диригент стає до пульту, підіймає паличку, потім опускає, виймає з кишені фрака якийсь папірець, уважно його читає, а потім знову підіймає руки і блискуче виконує концертну програму. Так повторюється щоразу перед кожним його виступом. Нарешті хтось із оркестрантів, дочекавшись, коли диригентський фрак опинився в антракті на вішаку, зазирнув до кишені і прочитав ту записку: "Ліворуч – скрипки, праворуч – віолончелі".
– Чи комфортно почувається митець вашого рівня у сучасному суспільстві споживання, де високе мистецтво не надто популярне?
– Людям, для яких не існує мистецтва, просто не пощастило у житті. Повз них проходить щось надзвичайно прекрасне, а вони цього не зауважують. Я помітив, що діти, яких навчали музики, дуже відрізняються від інших. Вони гуманніші, глибше проникають у суть речей і, що важливо, привчені до кропіткої й систематичної праці. Я мрію про те, щоб у музичній школі, де я викладаю клас скрипки, було якомога більше учнів, навіть якщо не всі з них стануть професійними музикантами. А щодо комфортності мого існування, то я не звик скаржитися на зовнішні обставини. Переконаний, що причини всіх перемог і поразок у самій людині. Якщо вона щось робить і не отримує, на її думку, належне, це означає, що або вона недопрацьовує до кінця, або займається чимось не тим. Якщо у мене, наприклад, немає гастролей та повних залів, це означає, що я ще не досить добре граю на скрипці! Звісно, є і зовнішні чинники недостатньо задовільного функціонування музичної культури. Зокрема, у Чернівцях бракує молодих, ефективних менеджерів, які б узялися за розкручування цього процесу. Але я вірю, що вони вже десь є і незабаром обов’язково з’являться.
Таїсія КИРИЛОВСЬКА