Ніколи не любив фільмів про тварин. Ні, не те, щоб не любив, а просто завжди перебував у якомусь внутрішньому напруженні. Тварини здебільшого грали свої ролі рятівників, розбишак, приходили на допомогу в потрібну мить, слухняно виконували сценарні плани, а я сидів і думав, як їм усе це вдається, як їх сильно пресують, кричать на них, а може, і б’ють режисери, асистенти режисерів та інший персонал. Навіть наприкінці стрічки, коли на екранних титрах висвітлюється "Під час зйомок не загинуло жодної тварини", мене не полишає гнітюче враження.
Так само було і в дитинстві з тим відомим фільмом про білого Біма та його чорне вухо з В’ячеславом Тіхоновим у головній ролі. Я ототожнював милого доброго Біма з реальним собакою на зйомках. І коли йому затиснуло лапку між рейок, я був упевнений, що страждає реальна тварина, болить її плоть, що наші фільмотворці дотримаються до кінця принципів реалізму, бо інакше й бути не могло. У нас тоді взагалі ніяк інакше бути не могло, тому смерть екранна здавалася тоді абсолютно реальною. Втім, у тій країні це стосувалося не лише тварин. О, де ти, хоробрий Бонівуре, спалений у далеких пічках Далекого Сходу? Де ти, романтичний Оводе, розстріляний переодягненими в італійських військових часів Гарібальді кагебістами? Де ви, молоді тіла "Молодої Гвардії", гниєте десь, мабуть, і досі в донбаських шахтах, поволі зливаючись із вугільною породою? Я й досі іноді в усе це вірю, хоч дорослий світ і повитискав із мене багато різних вір, залишивши кілька дрібних дитячих вірок, та ні, не вірок – вірочок.
Часто згадую фільм із Томом Генксом у головній ролі, коли чистоплюй-поліцейський має переїхати з провінційного американського містечка до великого міста на підвищення. (Цьому Генксові тільки й грати – або придурків, або чистоплюїв). І раптом герой потрапляє в ситуацію, коли він мусить опікуватись великим мордатим слинявим псом убитого знайомого і залишитися там, аби разом із хоробрим Гучем (так здається звали цього потворного і водночас симпатичного мастифа) викрити і знешкодити вбивць хазяїна, які виявилися, до того ж, крупними контрабандистами. Краще б ти, Генксе, поїхав у свій ЕлЕй чи куди ще там на своє підвищення! У результаті гине поранений пес, але банду на чолі з шефом поліції викрито, кохання з ветеринаркою, вже ніхто нікуди не їде, вагітна ветеринарка, собача ферма і цуценятко таке розбишацьке – нащадок Гуча. Американська мораль: добро перемагає зло, пес стоїть на сторожі людини, яка стоїть на сторожі добра, і тому, коли треба, мусить загинути, рятуючи людину. Тривіальна американська історія триває, все на своїх місцях. Хай живе провінція з її маленькими радощами дітонародження та зустрічей випускників! От тільки Гуча вже не повернути. За рахунок собачого життя, але ж геппі-енд. Але чому, чому так стискається серце, коли натуралісти-оператори показують великим планом закривавлені бинти і сумовиту мордяку мастифа? Чому мистецтво набуває таких сентиментальних рис? Чому до горла підкочується чи то кістка, чи то якийсь жовчний слиз? Чому цим підарасам так кортить мене розчулити, довести до сліз, відкрити в мені якісь небачені гори смуру та депресії? Вони знають, що я перенесу вигляд будь-яких людських страждань, а собачих мук не витримаю, відвернусь, здамся, підніму свої лапки. Вони знають, що тільки так досягнуть бажаного ефекту. Це, мабуть, і є мистецтво. Те мистецтво, яке має на мене прямий вплив. Якщо хочете чимось мене вразити – застрельте собаку, розтрощіть кошеняткові голову цеглиною, прохроміть ножем ведмедиху чи маленьке ведмежатко... І ви досягнете своєї мети.
Інша справа комісар Рекс! За задумом добродушних австрійських кінематографістів, у цьому довгограючому серіалі може загинути хто завгодно, тільки не Рекс – класична німецька вівчарка. Знаєте, коли вони маленькі, то, йдучи, завалюються на різні боки, так дуже смішно і зворушливо дивляться, ледь опустивши голову, а лапи в них здаються непропорційно великими. Дія відбувається у Відні, іноді заходить у передмістя. Часто місця вибирають впізнавані, аби кожен австріяк ще більше зміг полюбити свою столицю. Так от, якщо вирахувати середню смертність цієї детективної епопеї, то виявиться, що гомо сапієнс гине в ній щодвадцять хвилин. Марно порівнювати ці приблизні дані зі смертністю інших видів фауни – тварини в цьому серіалі просто не вмирають. Якщо в американських і радянських фільмах подібного штибу головним героєм була людина, то тут саме пес є суперменом. На моїй пам’яті Рекс поміняв уже трьох хазяїв. Звісно, смерть двох із них завдала бідному собаці небачених мук. Першого хазяїна я не пам’ятаю, та, здається, все начебто тільки починалося з його смерті. Рекс нічого не їв і не гуляв, страждаючи по-справжньому. Невдовзі йому мали вколоти якусь рідину, аби "приспати", тобто вбити, бо дивитися на такі муки було просто несила.
Але серіал тільки починався, і я знав, що Рекс почне їсти і гуляти, що знайдеться йому хазяїн, що чекають їх щосеріальні подвиги, і я від понеділка до четверга буду спостерігати за ними між вечерею і писанням. Рихард Мозер – другий хазяїн Рекса – спочатку мені відверто не сподобався, а потім якось увійшов у роль. Він нагадав мені мого друга дитинства, з яким ми жили на одному поверсі. Це була разюча фізіономічна подібність. Головним героєм мусив бути обов’язково нетиповий представник своєї, тобто австрійської, нації. Недаремно і прізвище в актора якесь ну зовсім не германське – Мореті. Так от, цей Мореті-Мозер щовечора від понеділка до четверга викривав злочинців, а подавалось усе це так, що, мовляв, без Рекса йому ну ніяк жодного зловмисника не впіймати. Він його і рятує, і відволікає вбивць, і підносить револьвера, і краде булочки з ковбасою... Аж ось вмикаю днями телевізора, а там мій улюблений серіал "Комісар Рекс", а серія називається "Смерть Мозера" – так тупо і прямолінійно, в лоба – "смерть"... Ну, думаю, або це такий стьоб або смерть буде несправжньою. Бо ж не може так просто Мозер умерти. Але десь на 25-ій хвилині серії я звернув увагу на якусь надміру тривожну, навіть якусь трагічну музику. Ну, невже, думаю, і справді смерть. А йшлося про маніяка, якого в дитинстві не любила мама. Традиційний австрійський, суто фройдистський, сюжет. Хлопець мстився на особах жіночої статі. Але упіймати його було дуже важко: він сидів у психлікарні закритого типу, де знайшов якусь лазівку назовні. І виходячи, він заманював своїх жертв у свою стару дитячу схованку, де їх і вбивав, перед тим добряче познущавшись морально. А потім тим же шляхом повертався назад. І от чергова коханка Мозера – психолог і просто гарна жінка – потрапляє у лапи маніяка. Перед тим маніяк устиг зачинити рідну маму в якійсь коморі. Мозер взяв слід і вони разом із Рексом знайшли його. Псих уже збирався вбити жінку, аж ось прийшов Мозер, але він не знав розташування кімнат, і маніяк його вистежив і сильно поранив у спину. Але не вбив і повернувся до своєї жертви. Рекс тим часом шукав інший шлях до маніяка. І ось, коли вже закривавлений і знесилений Мозер доповзає до тієї зали і спрямовує на вбивцю свій пістолет, з іншого боку виходить Рекс – безпорадний Рекс, який не може нічим зарадити своєму хазяїнові, бо відстань дуже далека, бо сценаристи вирішили вивести з гри відверто слабенького, хоч і чимось милого, актора. Друга куля влучає в Мозерове серце, Рекс підходить до смертельно пораненого друга і починає жалібно скавуліти, маніяк уже сам не витримує цієї сентиментальної сцени і наступну кулю всаджує собі у скроню, Мозера намагаються порятувати у шпиталі, сидять зажурені колеги, а з ними Рекс, із операційної виходить хірург і махає головою, мовляв, "ні", Рекс бере гумову іграшку і заходить до палати, де на кушетці лежить його мертвий друг і починає пищати цією іграшкою, а в очах справжні сльози. "Ну, пограйся зі мною, Рихарде! Ну, чому ти лежиш нерухомий?" – прощання, якого я не витримав і вимкнув свого телевізора. Я довго думав над тим, якими кінематографічними засобами досягаються ці собачі сльози, хто так уміло дресирує цих вівчарок – і без того таких розумних?
У наступній серії у поліційний відділок на місце Мозера приходить новий співробітник. Він молодший і дуже симпатичний, він майже супермен. Звати його Алекс Брантнер. У минулому житті він був кимось на кшталт нашого омонівця, але потім, коли від вибуху загинув його улюблений пес Арко, Алекс вирішив назавжди зав’язати з собаками. Аж ось нові колеги – Бьок і той другий (не пам’ятаю, як його) – розповідають йому зворушливу історію про Рекса і Мозера. Вони по черзі сплять у порожньому домі загиблого колеги і намагаються щосили усіх сил якось розважити нещасного Рекса – годують його, пробують вигуляти, приспати. Виявляється (а я цього не знав!), коли в собаки горе, вона не може заснути і таким чином сама себе повільно вбиває. Так от, приходить симпатяга Брантнер і, звісно, одразу ж закохується в Рекса, забуваючи про власну обітницю більше не водитися з чотириногими. Рекс теж просто шаленіє від Брантнера і радо йде на контакт. Пес повертається до нормального життя і в двох наступних серіях вони викривають італійських мафіозі. Рекс знову у формі, він забув про Мозера, він любить Брантнера. Мені також подобається Брантнер, і мені дуже б не хотілося, аби його в якійсь там серії спіткала доля попередника. Коли я приїду до Відня, мені дуже кортить зустрітися з ними, але я знаю, що цього ніколи не станеться. Дай Боже здоров’я тобі, Рексе (хоч цих Рексів часом грають інші актори і це видно), і тобі, герре Брантнере. Ви повернули мені гарний настрій. Я обіцяю щовечора від понеділка до четверга бути з вами, переживати за вас, тримати кулачки, радіти вашим успіхам. Я нарешті повернув собі любов до фільмів про тварин. Тільки б цим сценаристам нічого лихого не спало на думку. Комісар Рекс – мій вірний друг!

Довідка
Андрій БОНДАР (народився 1974 р. у Кам'янці-Подільському) – поет, перекладач, есеїст. Лауреат видавництва "Смолоскип" (1997). Закінчив Києво-Могилянську академію. Був головним редактором газети Асоціації українських письменників (АУП) "Література плюс", редактором літературних сторінок у газетах "Дзеркало тижня" і "Газета по-українськи". Дописувач багатьох українських ЗМІ. Автор збірок віршів "Весіння єресь" (1998), "Істина і мед" (2001), "Примітивні форми власності" (2004). В українських перекладах Андрія Бондаря вийшли друком "Фердидурке" Вітольда Гомбровича (2002), "Погода для всіх" Марека Лавриновича (2005), "Хтивня" Міхала Вітковського (2006), "Похорон різуна" Павела Смоленського (2006), "Поет розмовляє з народом" Богдана Задури (2007).