Берег північний, берег південний
Перш ніж продовжити мандрівку далі – з Шипинців до Вашківців, – маєте знати, що на початку листопада цього року розпочався великий ремонт мосту через Прут у Дубівцях. Робітники так і не змогли відповісти, коли ж його знову відкриють. Тож аби потрапити до Вашківців та Вижниці, у Чернівцях на "клумбі" треба їхати прямо, через село Стрілецький Кут, не переїжджаючи на той бік Пруту. А ще краще розпитати про стан мосту у першого ж даїшника: хай не тільки штрафами попрацює. Тим часом – на продовження мандрівки від Шипинців – з цього, себто північного боку річки, зі сторони Лужан, є ще два села, варті пильної уваги.
До циганів-лаутарів
Сміливо минаємо перехрестя на Кіцмань і Вашківці (ми незабаром повернемось) і в першому ж селі біля автобусної зупинки звертаємо ліворуч, у гущавину одноповерхових хаток. Це Берегомет – менший тезка містечка у Вижницькому районі. Вузенька вулиця приведе до ще одного зразка суто буковинської церкви – храму так званого хатнього типу "Перенесення Мощів Миколи Чудотворця". Пам’ятка і раніше становила неабияку цінність, а тепер і поготів: вона має гонтову покрівлю. На Буковині останніми роками катастрофічно знищують гонтові дахи, замінюючи їх на бляху, яка не дає дихати дерев'яним стінам, і церква, що стояла віки, може загинути за якісь десятиліття. Існують деякі дані, що в Берегометському храмі, який датують 1786 роком, зберігся ще давніший розпис, але поруч не виявилося нікого, хто міг би підказати, де мешкає староста з ключами. А між тим, треба було повертатися до згаданого перехрестя, аби через Дубівці і Глиницю дістатись Чорториї – батьківщини Івана Миколайчука.
За якихось триста метрів у Дубівцях, з лівого боку від дороги, постає ошатний будинок, на який у Чернівцях, можливо, й уваги б не звернув, але для села це справжній невеличкий палац. І справді, тут колись жив поміщик Шимонович, який і вибудував цю споруду. Зараз частину її займає сільська рада, в решті кімнат донедавна було щось на кшталт бару. Перевірити, чи збереглися всередині на стінах бодай якісь ліплені прикраси, не було можливості: обід. Така сама халепа спіткала мене і біля Успенської церкви кінця XVII століття: навіть на подвір’я зайти не вдалося, завадив масивний замок. Церква, на жаль, майже повністю вкрита новою бляхою, від чого нагадує не гарненьку культову споруду, якою була до "ремонту", а радше каструлю. Ну, а зайти до оригінального костелу-каплички, що стоїть неподалік при дорозі, взагалі зась: вхід замуровано. Проте над ним зберігся цікавий герб. Може тих таки Шимоновичів?
У будь-якому разі у вас залишається ще один шанс потрапити в Дубівцях досередини чогось цікавого: поруч із церквою, в школі, є невеличкий музей, що розповідає про відомих уродженців села – співаків світового рівня Ореста та Дениса Руснаків. В Україні є дещо кумедна традиція: гарні краєвиди з пагорбами і лісами називати Швейцарією, а чудовим тенорам надавати ймення "такий-то Карузо". Ось так дубівецький співак Орест Руснак і став "українським Карузо", але згодом я ще згадаю і про буковинсько-єврейського "італійця" – Йозефа Шмідта.
Щиро бажаю вам відремонтованого мосту і продовження подорожі без зайвих гаків із поверненням до Чернівців, а відтак і добрих вражень у наступному селі Глиниця. Тим більше, що воно багате музичними традиціями. Тут жили і, сподіваюсь, живуть цигани-лаутари – віртуозні музики, яких вважали за честь запросити навіть для гри перед ясні очі румунського монарха. Першим відомим глиницьким лаутаром вважають Алеко Цурцурмана, який справив враження на самого Ференца Ліста. Другим непересічним музикою був Алика Паращук, що виступав уже не сам, а з цілою капелою лаутарів, які грали на урочистостях з нагоди святкування ювілею творчої діяльності Миколи Лисенка, влаштованих в українському Народному Домі в Чернівцях 1903 року. І, нарешті, місцеві циганські музики ще раз увійшли до історії, коли знялись у класиці "Білий птах з чорною ознакою". Знаючи про таке славетне музичне минуле села, починаєш мріяти про гостини на якомусь весіллі в Глиниці.
Яке ж буковинське село без церкви? У Глиниці, звісно, є храм і, знову ж таки, Успенський. Лише на відміну від сусідніх Дубівців, він не з дерева, а з каменю, і десь на сто років молодший. Якщо матимете час і його близнюка натхнення, то можете серед хрестів біля церкви пошукати надгробок згаданого Алеко Цурцурмана. А разом із тим помилуватись горою, під якою стоїть село. Як переказують, на ній колись був замок турків, які нещадно грабували місцевих селян. Глиницька дівчина Флоріка, яка розумілась на травах, приготувала османам смертельний напій, але їхній ага запідозрив отруту, і яничари схопили Флоріку. Після гарячих молитов дівчини замок з усіма турками і з нею самою провалився під землю. Але місце не залишилось порожнім: дивним чином за одну ніч там виросли височезні граби.
(Далі буде)
