"Вже майже рік ховаю від чужого ока атестат зрілості, одержаний ще у вересні 1939 року. Я його зберігав між двома дощечками, обмотаними марлею і прив’язаними на животі. Не розлучався ні на мить із тим документом, бо від нього, все таки, залежало моє майбутнє. Настане час, коли вирвуся із цього рабства…", – писав про перебування у таборі Печорлагу письменник Михайло ІВАСЮК. Із запізненням майже на 20 років вийшла друком його унікальна книжка "У царстві вертухаїв". Її презентували у день 91-ої річниці з дня народження Михайла Григоровича у меморіальному музеї імені Володимира Івасюка. Літератор працював над нею у 80-их– на початку 90-их років минулого століття. Вичитала книгу донька письменника Оксана Івасюк, яка знайшла валізу з рукописами…
Автор розповідає про страшні дні, проведені у сталінському виправно-трудовому таборі у Печорлазі. Восени 1939 року Михайло Григорович перейшов румунсько-радянський кордон під Снятином і потрапив до рук радянських прикордонників. Його засудили на три років сталінських таборів, але він перебував у Печорлазі аж до 1946 року. Про пережите у комуністичних катівнях і йдеться у книзі "У царстві вертухаїв"...
"Важко боротися
з блатняками"
У Печорлазі Михайло Івасюк працював на каменеломні, валив ліс. Важка фізична праця забирала у нього здоров’я. Підтримав Михайла Івасюка Олександр Шульдер. Він допоміг йому здобути освіту фельдшера та влаштуватися на роботу.
"Я вже помітна фігура 24-ої колони, – пише Михайло Івасюк про перші дні роботи фельдшером у лазареті. – Так, я вчорашній доходяга останньої категорії. Тепер від мене залежатиме чимало людей, я певною мірою можу не дати їм загинути. Зрозумів одразу, що важко буде працювати у цій колоні. Дотепер мене всі знали як зека-штрафника, який багато діб просидів у
кандею за якийсь важкий злочин. Я був на голодному пайку, обірваний, зарослий бородою і з голодними очима. Був настільки занепалим, що навіть у звичайних бандитів та убивць прокидалося співчуття до мене. А тепер, мов Пилип з конопель, опинився на командній висоті".
"Сталінський виправно-трудовий табір – це місце, де не
можна розкривати свою гідність і прихильність до людей, бо ті люди-зеки, кримінальні злочинці, швидко осідлають тебе і не дадуть жити, – пише Михайло Івасюк. – Так трапилося і зі мною. Не минуло багато часу, як на прийом стали приходити кримінальні злочинці і вимагали, аби давав їм один день відпочинку щотижня. Вони, мовляв, не робоча тварина. Але я вже давно знав, що у бригадах вони нічого не роблять. У мене вже не вистачало сил гризтися щодня із цими блатняками, мої ж матюки були для їхнього слуху пестливими словами. Один зі злочинців навіть випалив: "Я думав, що ти трохи культурніший від нас, але ти такий самий, як і ми".
Я ненавидів цей Печорлаг, як і будь-який сталінський виправно-трудовий табір. Але працював сумлінно, вкладаючи багато сил у те, щоби хоч трошки полегшити страхітливу боротьбу за виживання невільників. Ставився з глибокою відразою до блатних погоничів сталінського стада, перетворених вертухаями у стадо. Ні до кого не ходив шукати прихильності, протекції. Мені було все осоружно".
Iз лазарету –
до карцеру
Зі страхом та огидою Михайло Григорович згадує карцер. Туди його закрили, незважаючи на те, що він у важкому стані перебував у лазареті.
"Я заспокоївся і заснув, – пише автор. – Та сон був вельми короткий, хтось зненацька різко зірвав з мене коц. Я почув сердитий хрипуватий голос:
– Ти хто такий? Лікпом Івасюк?
– Ти не помиляєшся, але чому ти зриваєш з мене коц?
– Одягайся, підеш із нами.
– Не можу. Мене щойно госпіталізували і ще не виписали. А виписати може лише лікар, робитимуть операцію на сліпу кишку.
– Відповідальність за таке порушення ми беремо на себе. Одягайся без зайвих слів. Так буде краще. Твої штучки ми вже знаємо.
Їх було троє вертухаїв, а це означало, що вони не злізуть з мене. Я не виграю баталію з ними. Виходить, хтось напомпував їх злістю і суворо наказав, аби мене забрали силоміць з лазарету. Ми йшли недовго. Пройшли не більше 8-ми кілометрів і раптом звернули до колони, трохи віддаленої від залізниці. Це був штрафняк, тобто колона, призначена для непокірних табірників, бешкетників, злісних рецидивистів, усіляких правдошукачів, яких радянські люди по-звірячому ненавиділи, вважали для них концтабір рідною домівкою.
Я почав роздягатися до білизни, під якою ховаю від чужого ока вже майже рік атестат зрілості, одержаний ще у вересні 1939 року. Я його зберігав між двома дощечками, обмотаними марлею і прив’язаними на животі. Не розлучався ні на мить із тим документом, бо від нього все таки залежало моє майбутнє.
Мене пхнули у невеличку кімнатку, де не було вікна, а вздовж стіни виднілися нари, на яких лежав якийсь невідомий в’язень, скоцюрблений і байдужий до всього, що діялося у вартівні. Він був зодягнений у звичайний бушлат, підвів на мить голову, зиркнув на мене, як на якусь мару, і знову опустив чоло на свій кулак. Звик, мабуть, до того, що тут ніхто не дасть тобі шматка хліба. Тут лише стусанів можеш нахапати. У карцері було холодно і сиро. Я сів на нари і з розпачем замислився над тим, що більше однієї доби не витримаю у такому стані. Невдовзі почнеться запалення легенів і ніхто мене не порятує".
Михайла Григоровича засудили на три роки, але у Печорлазі він пробув сім років.
"І ось настав той жаданий день. Мене попередили буквально за півгодини, щоби я збирався з речами. Ми маємо добратися пішки до Печорзького пересильного пункту, де засідає комісія, що відає звільненням… Впало в око те, що до пересильного пункту ми ідемо під суворим конвоєм не як люди, котрі відсиділи свій термін покарання, а як кримінальні злочинці, яким сидіти ще цілих десять років…", – писав Івасюк.
У меморіальному музеї імені Володимира Івасюка також можна побачити оригінали рукописів роману "У царстві вертухаїв", диплом, який він так ховав у таборі. Вперше виставлено для показу документ, який засвідчує арешт Михайла Григоровича.
Валерія ЧОРНЕЙ