Феєрія за Шекспіром

Наприкінці жовтня у Чернівцях відкрився 78-ий театральний сезон. Щоправда, неофіційно його довелося розпочати трохи раніше – прем’єрним показом музичної казки "Карлсон, який живе на даху". Дітям ніби сподобалося. Таке порушення традиції було вимушеним: театр мусив заробити трохи грошей для офіційного початку.
Однак не все так сумно у театральному королівстві. Потужний вітер змін, що пронісся чернівецьким театром минулоріч, приніс, окрім довгоочікуваного головного режисера та художнього керівника (засл. арт. України Людмила Скрипка), ще й найгучнішу за останні десятиліття постановку ("Солодка Даруся"). Також він вдихнув у змучений творчою кризою та безгрошів’ям колектив театру надію на відродження колишньої слави, додав ентузіазму та суттєво покращив настрій. Хоча на покращення державного фінансування та підвищення зарплат все ще терпляче очікують. А ще той самий вітер приніс театрові новий статус "академічного" і просто-таки зобов’язав якнайвище утримувати репертуарно-художню планку, аби досягти кращого реноме – для початку бодай в Україні.
Відповідно стартувати вирішили з драматургійної класики – прем’єрою вистави-феєрії "Сон літньої ночі" за п’єсою Вільяма Шекспіра. Зізнаюсь, що дорогою до театру мене непокоїли певні сумніви: чи зуміють сучасні актори перевтілитися в античних закоханих, пройнятися духом пасторальності та поєднати веселі змагання в дотепності, кумедні приколи й каламбури з ліризмом поетичної мови героїв? Чи вдасться режисерові через зовнішню комічність із фарсом та буффонадою передати крихкість емоційного світу молодих героїв, коли гуманістичному ідеалу кохання та гармонійним стосункам протистоїть зашкарубла патріархальність? Власне, я й не пригадую, коли у театрі ставили комедії такої складності. За Шекспіра взагалі бралися нечасто: вперше 1949 року грали самого "Отелло", а востаннє – майже 30 років тому – "Двох синьйорів із Верони". Але тоді й головрежів не міняли щосезонно, та й акторський склад ще був зірковим. Нині повернутися до серйозного репертуару наважився молодий режисер-постановник Андрій Романов, задіявши у виставі саму лише театральну молодь: "Я вважаю, що навчатися акторам потрібно на складному матеріалі, – говорить режисер. – Хай навіть не все одразу вийде добре, але такий драматург, як Шекспір, усім нам із часом домоможе вдосконалюватися".
Святкова атмосфера, яка зазвичай панує у театрі під час відкриття сезону та прем’єр, відчувалася вже з порогу. Гостей, як завжди, зустрічав директор театру Юрій Марчак, а у фойє – несподіване нововведення: оркестр, який разом із диригентом Олегом Будановим розважали публіку
різноманітною популярною музикою. Та так вправно, що частина глядачів не дуже й поспішала до залу. А мені закортіло потягти музикантів за собою, розмістити їх, як і належить, в оркестровій ямі, яку останнім часом відкривають все неохочіше, а ще розікласти на їхніх пультах ноти композиторів 16-17 ст., аби трохи наблизитися до сприйняття шекспірівських часів. Жива музика у виставах, яку сучасні режисери так полюбляють підміняти фонограмами, все-таки додає театральному дійству неповторного шарму.
Другою приємністю виявився цілковитий аншлаг: вільне місце для мене знайшлося лише на галерці у регуляторній комірчині, де подружжя Калініних за допомогою майже трьохсот різноманітних кнопок та важелів творило феєрію світла, ефектно виловлюючи античні декорації (засл. художник України, одесит Станіслав Зайцев) та оригінальні яскраві костюми (художник Олена Лєснікова). Феєрію танцю створював балет театру під керівництвом хореографа із Запоріжжя Лариси Нєвєрової, а феєрію краси та молодості – стрункі постаті й молоді обличчя. Одне слово, оку на сцені зачепитися було за що.
А між усім тим вирували шекспірівські пристрасті. Актори, для більшості з яких це були перші великі ролі на сцені, тамуючи природне хвилювання, грали Кохання. Раділи і страждали, долали штучно створені перепони, намагаючись довести, що закоханих поєднують у пари не земні закони, а ті, що творяться вище. Веселилися самі й змушували сміятися публіку. Щоправда, невеличкою прикрістю стала, мабуть, непередбачувана режисером-постановником неоднозначна реакція глядачів на кульмінаційну репліку у виставі, де римувалися "на кобилі їздець" та "кінець". На подібну реакцію, скоріш за все, не розраховував і перекладач комедії українською Юрій Лісняк (6-томне видання 1986 року), і вже точно не це мав на увазі сам Шекспір.
За його комедійною легкістю та дотепними жартами ховається глибший зміст, ніж може здатися на перший погляд. А тому друге, третє (і скільки знадобиться) прочитання шекспірівського тексту дозволить акторам глибше сягнути його глибин. Іншим серйозним випробуванням став для них віршований текст. Більшість із молодих акторів так і не зуміли подолати школярську декламаційність, чим створювали надлишковий комічний ефект, який викликав у пам’яті фільм "Стережись автомобіля". А втім, гра, наприклад, Івана Бутняка (Лізандр) чи Оксани Івахнюк (Гермія) виглядала досить переконливо та органічно.
І наостанок – трохи про жанр, заявлений в афіші. "Феєрія за п’єсою" мовби й знімає питання про відповідність вистави текстові драматурга. От коли написано: "комедія така-то такого-то автора", тоді й шукайте, собі на втіху, того самого автора на сцені, гортаючи сторінки оригінального твору. А так – феєрія загалом відбулася, а те, що вона не дуже шекспірівська, то, може, це лише справа смаку? Зрештою, скандальний і епатажний Андрій Жолдак ставить свого "Гамлета" навіть не "за Шекспіром", від чого частина нашої публіки непритомніє, натомість західна
театральна критика вважає Жолдака чи не єдиним по-справжньому сучасним українським режисером.
У чернівецькому ж театрі тим часом готують наступну прем’єру. І знову – класика: "Мадам Боварі" за романом Гюстава Флобера. І знову – неабиякий виклик. Прийняв його заслужений діяч мистецтв України Петро Колісник, головний режисер і художній керівник театру "Голос".
Театралам залишається дочекатися грудня.
Арта МЕЛОС