"Спочатку було Слово" – для України ця фраза є симптоматично-знаковою, оскільки саме слово, література завжди активізували процеси енного її відродження. Як би українські письменники не відмежовувались від суспільно-політичного, національно-культурного, скільки б не маніфестували "мистецтво для мистецтва", підступним змієм підповзе час – і вони й помітити не встигнуть, як стануть трибунами, а твори їхні набудуть "пафосу громадянського звучання", науковці знайдуть безліч пророчих візій, осяянь, зрештою, того, що буде на часі, а письменник перейде до когорти міфомедіумів чи (і) міфотворців, тому що вся історія людська – це розігрування міфів, а твір – це вже далеко не текст.
Подібна ситуація склалася і з Іваном Петровичем Котляревським: рецепція його життя і творчості – свідчення того, як змінюється світ і Україна в ньому. Відповідно, по-особливому все сприймається і подається, коли справа стосується "круглих" дат. А тут їх аж три майже "зійшлися": цього року – 170 років з дня смерті письменника та 210 – від часу виходу у світ перших трьох частин його "Енеїди", наступного – 240 років від дня народження.
Саме життя Котляревського дало йому всі ті вектори, які він потім реалізував і осмислив у своїй творчості. Дід його був дияконом, батько служив канцеляристом у Полтавському магістраті, мати походила з козацького роду. Письменник навчався у Полтавській семінарії, служив чиновником у штаті Новоросійської канцелярії, у Полтавській дворянській опіці, вчителював у поміщицьких родинах Полтавщини. У період праці домашнім вчителем він розпочав роботу над своєю "Енеїдою" (один із найдавніших рукописних списків твору, "Болховітіновський", датується 1794 роком); також у цей час він закохався у свою вихованку Марію – дочку золотоніського поміщика, просив її руки та отримав відмову з боку її батька. Наступні дванадцять років (1796-1808) у житті Котляревського пов’язані з військовою службою. У 1806-1812 рр. він брав участь у російсько-турецькій війні, був нагороджений орденом Анни третього ступеня, з 1810 – куратор Будинку виховання дітей бідних дворян; як учасник Вітчизняної війни 1812-1813 років за дорученням князя Лобанова-Ростовського сформував Полтавський 5-ий кінний козачий полк.
Письменник мав чимале коло людей, з якими спілкувався, співпрацював, які високо його цінували. Серед таких людей і князь М. Репнін, за поданням якого цар Олександр І, котрий 1817 року відвідав Полтаву, нагородив Котляревського діамантовим перснем, присвоїв чин майора і призначив пенсію; саме М. Репнін на початку 1818 року запросив до Полтави театральну трупу І. Штейна з Харкова, і Котляревський від 1818 до 1821 року працював на посаді одного із директорів Полтавського театру. Він показав себе не лише чудовим художнім керівником, а й прекрасною, небайдужою людиною: багато дбав про поліпшення побуту акторів, став ініціатором викупу з кріпацтва тоді ще молодого актора М. Щепкіна.
Подібно зарекомендував себе Котляревський і на посаді попечителя полтавських богоугодних закладів. Іван Петрович брав участь у роботі різних організацій: з 1818 був членом харківського Товариства прихильників вишуканої словесності, з 1821 – почесним членом петербурзького Вільного товариства любителів російської словесності, у 1819-1830 – скарбником і книгохранителем полтавського відділення Російського біблійного товариства. З 1818 року Котляревський входив до масонської ложі "Любов до істини", організованої М. Новиковим, що примикала до Петербурзької масонської ложі "Астрея"; тут письменник займав посаду вітії (оратора). За спогадами С. Стеблін-Камінського, одного із біографів Котляревського, Іван Петрович як член масонської ложі "знав навіть таємницю престолонаслідування; бо того самого дня, коли присягали Костянтину Павловичу, увечері сказав моєму [С. Стеблін-Камінського] батькові: "Сьогодні ми присягали Костянтинові, а через тиждень присягатимемо Миколі", і коли це передбачення здійснилося, признався, що давно знав від Новикова (...) про існування відомого акту про відречення...".
Отже, Котляревський вів той спосіб життя, який вели у той час подібні до нього люди, з подібним статусом, з подібними поглядами. Крім усього, за спогадами біографів-сучасників (серед них згаданий вже С. Стеблін-Камінсь-кий, І. Мазанов, О. Терещенко, М. Сементовський) він постає як просто цікава, комунікабельна, ерудована людина. У нього була величезна бібліотека, він передплачував низку періодичних видань, добре знав народну творчість, як чудовий оповідач у товаристві завжди був осередком, як розумний і жвавий співрозмовник залишав найприємніші враження у тих, хто, заїжджаючи до Полтави, вважав за свій обов’язок відвідати його. Він був просто людиною; любив пограти в карти; коли товариство, в якому перебував, складали здебільшого пані і панянки, він розважав їх дотепними оповіданнями, анекдотами, "які в нього лилися рікою, і найчастіше на кінець приберігався такий анекдотець, від якого розбігалися всі слухачки" (за спогадами С. Стеблін-Камінського).
Найголовніше те, що Котляревський був веселим (і Бог йому допомагав, тому що сміх – улюблена музика Бога). Напевно, це найкраща з можливих позицій у суспільно-політичній, історичній ситуації, що на той час склалася в Україні: Полтавська трагедія 1709 року з її моторошними наслідками, ліквідація гетьманщини 1764 року, знищення 1775 року Запорозької Січі і цілковито – політичної автономії, закріпачення селянства з 1783 року, знищення церковної самоуправи 1786 року, низка русифікаційних заходів уряду, чітко продуманий процес денаціоналізації. Котляревський не ліз на барикади (та й добре, бо якби загинув, то хто б залишився?), більше того, як офіцер служив Росії, але він розумно, хитро й далекоглядно написав твір, що – як і сам автор – став архетипним складником української культури.
Опублікувавши 1798 року у Петербурзі перших три частини "Енеїди", Максим Парпура та Йосиф Каменецький, немов солдати IRA, підірвали у самому серці Російської імперії бомбу. І незважаючи на контрафактність видання, чим страшенно був незадоволений автор, саме їм ми маємо подякувати за цей надзвичайно вдалий рекламний хід, після якого говорити про українську мову як про "нарєчіє", принаймні розумній людині, не личило, бо, напевно, не зміг би письменник, навіть попри всю свою геніальність, знання фольклору, звичаїв і традицій, написати такий потрясний твір настільки досконалою українською мовою, якби її не було. Тобто все-таки він використав українську мову як уже цілком і, причому, давно сформовану систему.
Не можна забути й про те, що Котляревський є основоположником нового українського театру. Його комічна опера "Наталка Полтавка" (1819) та водевіль "Москаль-чарівник" (1819) і сьогодні сприймаються як досконалі в жанрово-композиційному сенсі твори. Написавши ці п’єси, Котляревський на багато років уперед забезпечив репертуаром український театр, оперу й кінематограф, оскільки ці твори приростаються на будь-якому грунті.
Загалом, життя і творчість Котляревського досліджували в різний час і продовжують досліджувати (М. Костомаров, П. Куліш, І. Франко, С. Єфремов, Мико-
ла Євшан, М. Зеров, О. Білецький, Є. Кирилюк, П. Волинський, П. Хропко, М. Яценко, Вал. Шевчук, Н. Зборовська, В. Неборак та ін.), але найбільше уваги приділено все ж "Енеїді". Від часу виходу її продовжують перекладати різними мовами світу. 2002 року, коли у Чернівцях відбувався V Конгрес Міжнародної Асоціації Україністів, серед учасників були також україністи з Японії. Один із них, Такао Хіно, не лише представив укладений ним разом з Іваном Бондаренком "Кишеньковий японсько-український словник", а й розповів, що займається перекладом японською "Енеїди" Котляревського, причому, намагаючись зберегти ритміку: просто тому, що йому цікаво. Чим же викликана ця вже 210-літня цікавість? Та, напевно, інтуїтивним відчуттям того, що "Енеїда" сконденсувала в собі щось набагато більше, ніж лише алюзію на той відрізок української історії, який пов’язаний зі зруйнуванням Січі та подіями після цього.
На сьогодні , можливо, найближчою до істини є Н. Зборовська, яка стверджує, що в "Енеїді" зафіксовано "перше "велике пригадування" та народження новітнього українського характеру в ситуації реальної загибелі національного державницького світу" ("Код української літератури"). Це "пригадування" стосується, очевидно, не лише української історії: його радше можна назвати "поверненням", а отже – переосмисленням принаймні історії європейської. На жаль, фінал "Енеїди" для України – не найкраща перспектива: оці розвеселі троянці припливають на "землю обітовану", аби побудувати імперію (!) – чию і кому? Чи не потрапили вони в пастку, яку так майстерно змайстрували боги? Їхня мандрівка нагадує мандрівку персонажів німецького письменника С. Бранта у країну Глупоти – Наррагонію. У цьому зв’язку пригадується твір М. Коцюбинського "На острові", в якому він описує природу агави: "Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти". Історія закільцювалась. Ось і природа українського відродження: щоразу, коли українська література дає щось знаково потужне, це означає, що почнеться відродження, а за ним – свято, а за святом – сп’яніння (з усіма його стадіями). Тому доки наш "корабель дурнів" пливе – Котляревський forever!
Інга КЕЙВАН
