Так схоже на правду?

Поміркувати над вічними філософськими питаннями чернівчани могли під час прем’єри повної версії мюзиклу Євгена Воєвідки "То лише казка…", що відбулася 2 листопада
Появу першого не те що буковинського, але й українського мюзиклу (бо новорічно-різдвяні пародії а ля Сердючка – Кіркоров так називати гріх) сприйняли по-різному. Хтось дещо скептично, бо хотів усього й відразу. Хотілося повноцінного музично-сценічного дійства з переплетенням діалогів, пісень, танців, хоч і з невибагливим сюжетом. Тим часом сюжет мюзиклу "То лише казка…" невибагливим навряд чи назвеш. Його мотиви – персонаж уві сні проживає своє життя, усвідомлює його марноту, розкаюється у змарнуванні дорогоцінного часу, прокидається і, зрозумівши, що то був лише сон, отримує шанс прожити справжнє життя інакше – можна зустріти вже у давньоіндійській міфології. Інша ж частина глядачів сприйняла мюзикл з оптимізмом і захватом: нарешті щось нове, нарешті й українська спроба хоч якось долучитися до світового контексту цього музичного жанру. Адже чогось бодай трохи схожого на бродвейський мюзикл в Україні ще не створено.
Після прем’єри фрагменту (2005), першої дії (2006) та повної версії мюзиклу "То лише казка…" (2 листопада цього року) глядачі майже в один голос відзначали, що кожна наступна вистава – це крок до вдосконалення. Говорить про це й сам композитор Євген ВОЄВІДКА: "Мені приємно,
що можна побачити, почути свої твори приблизно так, як ти їх сам бачиш. Одна справа написати твір на папері, інша – відтворити з усіма інструментами, хорами, оркестрами, як воно має бути. Приємно, що ще хтось міг почути, побачити мюзикл. Кожен наступний концерт був крок за кроком більшим і кращим. До того ж мені подобається працювати із симфонічним оркестром, бо вони – професіонали, цілком віддаються своїй справі, тому з того щось і виходить. Бо за таких умов і за такий короткий час зробити щось дуже якісно не можна. А їм це вдається – подати продукт. Щодо основної ідеї цього мюзиклу, то вона полягає у тому, щоб триматися за своє коріння і не зрадити себе. Бо відбутися ти можеш лише тоді, коли залишаєшся собою і не розмінюєшся ні на що. Це глобально. І це стосується не лише Композитора, який є головним персонажем мюзиклу і який зрадив своє коріння, а відтак і втратив усе, що набув. Це стосується кожного. Тому я й зупинився на цьому сюжеті, що він порушує глобальну філософську проблему".
Такі ж основні ідеї бачить у мюзиклі й авторка лібрето Інга КЕЙВАН. Для неї мюзикл – це передусім ідеї. І основною є ідея власного коріння – у значенні віками набутої генетичної пам’яті, а не так, як про це співає Наречена у мюзиклі: "Це зараз модно. Пиши, що хочеш, як завгодно, та варто слово-два про пам’ять і буде попит". Людина, переконана Інга, неодноразово приходить у цей світ. Можна багато фантазувати, як це відбувається, але це не так важливо. Важливо те, що хоч вона й не пам’ятає своїх минулих життів, вона може черпати силу й знання із цього коріння-пам’яті. Допомагають їй у цьому невидимі для нас світи – наразі це вітрики, дворовики, Куць. Куць є улюбленим героєм Інги Кейван, він не є злом, а швидше Тінню людини, яка допомагає в житті, підказує, наставляє. "Ну чому тішитеся мідяками?.. Не збагну, що ховаєте в душах ви… Навкруги – не обличчя, а маски. На торги віддають по цеглинах світ… Бо одвік ходять поряд і слава, і крах… Але люди, як на манекен, натягають на себе життя дикий темп – і триватиме гра", – ці та інші слова Куця може "приміряти" до себе кожен, хто чує подібні голоси бодай іноді або ж отримує шанс "побачити сон" про змарноване життя.
Звісно, під час перегляду мюзиклу найбільше бракувало театрального дійства, пластики, танцю, простору. Невелика сцена обласної філармонії, яка могла вмістити лише симфонічний оркестр, камерний хор та естрадний гурт "ГВАВТ", усього цього не дозволяє. Солістам – Вероніці Скицько (Муза), Ользі Івановій (Наречена), Георгієві Постевці (Композитор), Ярославу Солтису (Дворовик), Олександру Богославцю (Вітрик), Ярославу Українцю (Продюсер) та виконавцеві ролі Куця Євгенові Воєвідці – було важко навіть поміститися на сцені, аби не зачепити оркестрантів чи співаків вокальної студії "Претендес", не кажучи вже про театральну гру. Євген Воєвідка каже: "Звичайно, новим кроком для мюзиклу стала б його постановка на сцені музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. Ми могли б розмістити там усю музичну частину і вже зайнятися драматичною. Літній театр для нас є програшним варіантом, бо там немає акустики". Мріє про драматичне втілення твору й письменниця Інга Кейван. Каже, що навіть готова сама взяти участь у ньому. І взагалі, для цього є багато талановитої молоді.
Головний диригент симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії Йосип СОЗАНСЬКИЙ так відгукується про мюзикл: "Ми намагалися відтворити під час концерту цілісність музичного твору в концертному виконанні. Бо спочатку це був фрагмент мюзиклу, потім перша дія, і ось нарешті ми мали змогу продемонструвати твір повністю. Щоправда, планувалося зробити цей концерт закритим, лише для гостей. І ми мали на це дві причини. Перша полягала в тому, що філармонія не опалюється. І доводилося обігрівати залу найрізноманітнішими способами. Ми вмикали калорифери, лампи, щоби бодай якось обігріти приміщення. Другою причиною було те, що, крім симфонічного оркестру, участь у постановці брали й музиканти та співаки, які є аматорами. І ми не мали гарантій, що концерт таки відбудеться у повному складі, і за їхньої участі. Але концерт відбувся. І більше того, ми плануємо показати його 20 січня у якіснішому вигляді. Бо ж усі розуміють, що у мюзиклі є не лише симфонічна музика, а й електронна. Аби всіх озвучити, потрібна високоякісна апаратура. Техніка у філармонії дешева, отже, й такої якості звуку, як би хотілося, наразі теж важко досягти.
Пригадую, коли ми ставили фрагмент мюзиклу "То лише казка" вперше, було багато невдоволених, критики, а вже коли глядачі подивилися першу частину, то захотіли почути продовження. Я свідомий того, що, може, ще не час називати дійство мюзиклом, це скоріше концертне виконання, бо для повноцінного мюзиклу слід попрацювати і над драматичним вирішенням твору. Але не все дається відразу. Поступово й до цього прийдемо. Що стосується самої роботи над мюзиклом, то відповім відверто: мені було цікаво працювати. Цікаво, тому що музика красива. Вдала. Талановита. Хоч і з іншого жанру. Я спілкувався з музикантами, їм така робота теж була цікавою".
Свою ідею постановки українського мюзикла композитор Євген Воєвідка зовсім не вважає бозна якою сміливістю. Я думала посперечатися, мовляв, смаки ж нашого загалу відомі. Та Євген мені заперечив: "Наші люди достатньо розвинуті й розумні, вони знають все, що відбувається у світі, і те саме слухають. Якщо це роблять сотню років у всьому світі, то чому б не спробувати й нам". Євген Воєвідка любить мюзикли Ллойда Вебера (особливо "Ісус Христос Суперзірка") і вважає його чи не найбільшим митцем у цьому жанрі, а також шведські мюзикли. Саме останні мали на нього найбільший вплив. Шведські друзі постійно постачали Євгенові вартісну музику. "Працювали над моїм вишколом", – сміється композитор, якому для творчості не вистачає лише часу, бо з натхненням у Євгена Воєвідки усе гаразд. У нього вже є готовий другий мюзикл (рок-фольк-опера) "Дон Жуан гуцульський, або Люба-згуба", та незавершений ("робота з’їдає увесь вільний час") – під умовною назвою "Берестечко".
А наостанок – рядки із гімну буковинському тароку, написаного Євгеном Воєвідкою на честь рідкісної картярської гри: "Скільки в небі зірок – скільки в світі думок. Суперечка тяжка – гра найкраща яка?". Тож думок з приводу мюзиклу буде стільки ж, скільки людей, які його побачили. Тому – ходіть, дивіться… А наразі навіть духи співають: "Бавимось, бавимось, доки живемо!". Тож бавимось!
Наталя КРАСКО