Поема без подвигів

Почну, як годиться, з увертюри: "І все-таки шанс є. Коли Господь покличе нас усіх – і еллінів, і іудеїв – на суд Свій і запитає: "Ну, – запитає Господь у силі і славі Своїй, – що скажете, мудодзвони? Чим виправдаєте життя ваше, безглузде і безпощадне? Чим спокутуєте безпощадну і безглузду історію вашу, яку ви перетворили на руїни і попіл, на страх і трепет тисячолітній?" – коли так запитає Господь, весь у синіх блискавках, тоді ми – тихі, як дохлі пташенята, і печальні, як замурзані лютики, – делегуємо з-поміж себе самотнього і розгубленого Вєнічку. І підійде той Вєнічка – найсамотніший і найрозгубленіший на всі Пєтушки – і стане перед лицем Господа свого, і мовчки протягне Йому тоненьку книжечку в тремтячих руках. І візьме Господь, і почне читати, і прочитає Він про Кремль і Курський вокзал, про вим’я і херес, про вищу від усіх законів гикавку і горішки для маленького хлопчика, який знає букву Ю… І коли дійде Господь до букви Ю, то зросить Він її вологою очей Своїх, і переведе на нас погляд Свій, чистий, як сльоза комсомолки, і скаже: "Таліфа кумі, – скаже Господь у благодаті і милосерді Своєму, – пензлюйте звідси".
Що можна сказати про цей, зітканий з натхненно перекручених цитат і загалом нерозбірливий без ста грамів, фрагмент невідомого автора? Принаймні одне про нього можна сказати напевно. Згаданий тут "Вєнічка" – це геніальний російський письменник Венедикт Єрофєєв, якому 24 жовтня могло би виповнитися 70 років. Відповідно "тоненька книжечка в тремтячих руках" – це, без сумніву, написана майже 40 років тому поема "Москва-Пєтушки", яку цитований автор, судячи з усього, вважає чи не найвидатнішим твором російської літератури і чи не єдиним виправданням існування країни, в якій ця поема була написана. Я, зізнаюся, близький до того, щоб погодитися з такою думкою. Ну, може, за винятком оспівування двох самоздискредитованих літер Ю.
Не знаю, чи й досі "Москва-Пєтушки" справляє на молодих читачів таке приголомшливе враження. Я перших разів шість прочитав її ще за совкових часів у якомусь напівлегальному виданні – і на мене справила. Річ, зокрема, у тім, що в Росії, а згодом в есесері письменники загалом будували свої стосунки з владою або за "пушкінським", або за "лермонтовським" принципом. Тобто або намагалися персонально, словом і ділом, догодити владі і подружитися з нею, або персонально ж плювали їй у морду і викликали на бій. Обидва варіанти у підсумку виявлялися програшними: з тих, хто хотів їй служити, влада знущалася, а тих, хто хотів їй протистояти, вона знищувала.
Венедикт Єрофєєв владі не служив і не воював з нею, він її разом із породженою нею дійсністю персонально, ідеологічно і метафізично ігнорував: "Усі кажуть: Кремль, Кремль. Від усіх я чую про нього, а сам жодного разу не бачив". І то не з дрібнополітичних, а з релігійних причин: "Якщо Він – якщо Він назавжди покинув землю, але бачить кожного з нас, – я знаю, що в цей бік Він ні разу й не глянув". У державі тотального контролю і запеклої боротьби за мир на чужих територіях Єрофєєв примудрився уникнути не лише служби в армії, але й військового та паспортного обліку. Цей вигнаний з другого курсу університету сибірський самородок, у голові якого містилися енциклопедичні знання з найнесподіваніших галузей науки і тисячі сторінок світової класики, працював вантажником у продмазі, помічником каменяра на будівництві, кочегаром, приймальником склотари, бібліотекарем, завідувачем цементного складу, лаборантом узбецької паразитологічної експедиції і – найдовше – монтажником кабельних ліній зв’язку.
Саме на цій роботі, десь між сікою, вермутом, одеколоном "Свежесть" і кабельними барабанами, "Вєнічка" й написав свою безсмертну поему "Москва-Пєтушки", свою алкогольну одіссею ніжно-сором’язливої душі у безсоромно-брутальному світі. Звісно, тема пияцтва для російської літератури віддавна не нова. Як говорить один з єрофєєвських персонажів, "усі цінні люди Росії, усі потрібні їй люди – усі пили, як свині. Відчайдушно пили! Усі чесні люди Росії! А зайві, безтолкові – ні, не пили". І сам образ митця-пияка (від Успенського з Мусоргським до Єсєніна з Висоцьким) завжди любовно міфологізувався російською національною свідомістю: наш, мовляв, такий, як ми.
З Єрофєєвим однак ситуація є трохи іншою. Згідно з усіма без винятку опублікованими спогадами про письменника, він абсолютно не зносив хрестоматійної російської море-по-колінної "удалі" та іншого п’яноголового панібратства. Водночас його вивертало і від будь-якого насильства, від усілякої "тверезої" жорсткості, сили і послідовності (доживши до наших днів, бідному "Вєнічці" від одного вигляду Путіна з Мєдвєдєвим довелося би блювати цілодобово). Він просто ненавидів усіх героїв цього світу (найбільше чомусь Зою Космодем’янську) і здійснені ними подвиги: "О, якби весь світ, якби кожен у світі був би, як я тепер, тихим і боязким, і був би так само ні в чому не впевненим: ні в собі, ні в серйозності свого місця під небом… Я погодився б жити на землі цілу вічність, якби спочатку мені показали куточок, де не завжди є місце для подвигу".
Чи це слова п’яного? Ні. То, може, тверезого? Також ні. Це ранкові слова людини з похмілля. Людини, яка не хоче ні битися, ні брататися, а хоче лише крихти ніжності, тиші і співчуття. (О, якби вся Росія взяла приклад з Венедикта Єрофєєва, я б погодився мирно співіснувати з нею цілу вічність). І саме ця "похмільна інтонація", здається, вирізняє автора "Москви-Пєтушків" на тлі російської і не лише російської літератури.
Грубо кажучи, кожна культура складається щонайменше з двох рівнів: "високого" й "низького" або офіційно-серйозного і карнавально-сміхового. Це як свідомість і підсвідоме в структурі людської психіки. Щоб культура могла повноцінно функціонувати, вона мусить мати і свою, так би мовити, Шевченківську премію, і своє Бу-Ба-Бу. Тим часом Венедикт Єрофєєв (проникливу статтю на цю тему в середині 90-их написав Михайло Епштейн) якось випадає за межі обох рівнів. Тобто що він випадає за межі офіціозу – це і так зрозуміло. Але й суто карнавальною його творчість не назвеш.
Так само, як не назвеш іронічною, хоча на перший погляд вона вся пронизана іронією. Приятель письменника Володимир Муравйов назвав головний художній прийом Єрофєєва словом "протиіронія". Приблизно це можна пояснити так: карнавальна іронія перевертає серйозні речі з ніг на голову. Пост-каранавальна єрофєєвська "протиіронія" повертає їх на місце, але у позбавленому початкової одновимірності вигляді. Або навіть так: серйозна культура змальовує всіляких королів і президентів героями піднесено-трагічними, а, наприклад, бомжів і блазнів – ницими й комічними. Карнавал опускає перших до рівня других. Натомість пост-карнавальний Єрофєєв, не скасовуючи сміху, підносить других до рівня перших.
Одне слово, "Москва-Пєтушки" – це несамовито смішний і дотепний твір, герой якого у фіналі гине від удару шилом у горло. Мине двадцять років – і в трагікомічному оточенні дотепних і вічно п’яних шанувальників від раку горла помре і сам автор.
Олександр БОЙЧЕНКО