Література: залежність і психотерапія

У травні цього року – спеціально до Варшавського книжкового ярмарку – у чернівецькому видавництві "Книги-ХХІ" вийшов друком український переклад роману польського письменника Даніеля Одії "Тартак". У червні газета "Друг читача" оголосила "Тартак" книгою місяця в Україні. А у вересні протягом шести днів автор представив українську версію свого роману київській, чернівецькій, івано-франківській та львівській публіці. Кількість газетних, журнальних та інтернетних публікацій як з приводу "Тартака", так і з приводу його презентацій перевершила найсміливіші прогнози не лише мало знайомого з українською критикою автора, але й добре знайомого з нею перекладача. Відтак, мабуть, немає сенсу переповідати тут сюжет роману, всоте розкриваючи його "художні особливості", натуралістичну манеру письма, біблійний підтекст і чорний гумор. Зрештою, Даніель Одія вважає, що читач і сам достатньо проникливий, щоб зрозуміти все, що "хотів сказати автор", і навіть те, чого автор сказати не хотів.
Упродовж згаданих шести днів ми майже безперестанку розмовляли з Даніелем – за винятком коротких перерв на неспокійний сон у потягах, автобусах і готелях. Дещо з тих розмов якимось дивом вдалося записати. Ось воно.
Я щасливий,
що можу писати
– Можеш пригадати, як ти починав писати? Чому ти це робив і навіщо? І чи задоволений тепер, що став письменником?
– Спочатку я бавився в гротескні ігри, прагнув уловити світ абстрактний і неправдоподібний. Зачитувався Гомбровичем, Мрожеком, драмами абсурду Ружевича, Беккета, Йонеско і небезпечною кількістю наукової фантастики. Трохи пив, покурював і розважався власною емоційною та розумовою розхристаністю. Аж раптом настав 1997 рік: померли чотири дуже близькі мені особи, а я довідався, що буду батьком… Це зіткнення смерті з народженням було для мене дуже важливим. Я намагався опанувати його за допомогою писання – зрозуміти. Я тоді багато працював фізично, що мене якоюсь мірою очищувало. Я писав про роботу, дружбанів, алкоголь, смерть, про новонароджену дитину… До сьогодні не знаю, чи воно мені щось дало – крім того, що я не збожеволів, але це вже, мабуть, немало? Так, добре, якщо писання звільняє від безумства. Гірше – коли воно безумством заражає. Наразі я психічно здоровий, а це означає, що писання виконує свою функцію. Воно для мене є своєрідною психотерапією… Я щасливий, що можу писати. Писання загострює спостережливість, робить чутливішим до історій, які розповідають люди, і допомагає зрозуміти, що в кожного своя правда. Можливо, завдяки писанню я вчуся бути толерантним. З іншого боку, це ще й залежність. Без писання я стаю нервовим, а так – рівно дихаю і якось чіткіше думаю…
– Чи були у тебе "кумири" в літературі? І як ти ставишся до них сьогодні?
– Так, я захоплювався письменниками, які не визнавали стилістичних "феєрверків", відмовлялися від мовної показухи: Чарлз Буковскі, Ернест Гемінгвей, ну і Анджей Стасюк. Вони прагнули достовірно описувати світ, не перекручувати, не комбінувати заради самого комбінування і забавок на папері… Я їх шаную до сьогодні, але також постійно повертаюся до Кафки, Достоєвського, Манна, Грабала…
– Ти пишеш досить "чорні" книжки. Звідки це береться?
– Мабуть, з мене, але й зі світу, який мене оточує. Бачу багато горя і злиднів, хоча в Польщі якраз усе йде до того, щоб злиднів було дедалі менше. Що не означає, ніби зникне горе. Загалом, я песиміст. Хотілося б вірити в людину, але споглядаючи, на що вона здатна, все ніяк не вдається. Ну, і писати мене радше змушує страждання, ніж велика радість. Щастя варто переживати в мить, коли воно надходить, а я саме тепер щасливий і не маю часу над цим замислюватися. Може, як щастя вже мине, я почну писати радісні книжки, світлі й оптимістичні? Я боюся агонії і болю, який її супроводжує. Пишучи, я готую себе до тієї остаточної розв’язки.
– Чи багато в романі "Тартак" автобіографічного матеріалу?
– Багато. Але багато й почутих розповідей, спогадів і ще трохи вигаданих діалогів. Це все-таки світ, створений в уяві, хоч місця, змальовані в книжці, існують насправді. Однак треба пам’ятати, що життя і література – це два різні світи. До літератури треба підходити відсторонено, а підходити так до життя – неможливо: ти просто є в ньому і все, хочеш цього чи ні. Література – це папірці: якби раптом забракло відповідного паперу, можеш підтертися ними. І це точно не таке болісне, як останній подих.
– Судячи з текстів, ти полюбляєш брутальну лексику. Вважаєш її необхідною в літературі?
– Залежить від світу, який показуєш. Я описую саме такі, а не інші події, таких, а не інших людей. Брутальною є радше дійсність. Якби я спробував охопити її витонченою, сповненою "мудрості" академічною формою, це звучало б смішно. Я зазвичай пишу про т. зв. "простих" людей. Вони говорять, як вміють, а я не намагаюся бути мудрішим за них.
– А даєш читати своїм дітям те, що пишеш?
– Ні, поки що ні: вони ще замалі. Геленці лише 10 років, а Стасеві 8. Але й коли підростуть, не буду їх змушувати: "Прочитайте, бо це таткове!" Самі вирішать, чи захочуть і коли захочуть.
Європа без України – це каліка
– Як на мене, Польща – попри більші чи менші проблеми – виразно рухається у своєму розвитку вперед. Чи це є наслідком вступу до НАТО та Євросоюзу, а чи, навпаки: без них було б ще краще?
– Звісно, рухається! Якби не НАТО і Євросоюз, хтозна, чи Росія знову б не наказувала нам, що робити. Крім того, у Польщі тепер чимраз більше грошей і вони дедалі краще використовуються. Вулиці й будинки ростуть на очах. Ми маємо відкриті кордони, можна їздити куди хочеш і коли хочеш. Ми нарешті стали вільною країною, яка сама за себе відповідає. Звичайно, є й такі, хто тужить за "комуною", але це радше вимираюче покоління. Двадцятирічний поляк – це вже європеєць на повну: скрізь на Заході почувається добре, ніщо його не шокує, і він не соромиться своєї країни. Ті, хто працює в Англії, Іспанії чи Німеччині, починають повертатися до Польщі, а це, мабуть, є добрим свідченням про країну, в якій вони народилися.
– У твоєму рідному Слупську невдовзі постане американський протиракетний комплекс, так званий щит. Що з цього приводу кажуть любі тобі "прості люди"? Не бояться?
– Дехто боїться, що це спровокує агресію з боку Росії, інші сподіваються на економічний розвиток регіону. Як завжди, аргументи є в обох сторін. Але загалом усе спокійно і ніхто до кінця не вірить, що американці таки вибудують той щит. А якщо і вибудують, то мало хто вважає, що це нас наразить на російські ракети. Найбільше побоюються люди старшого віку, їм страх перед Росією прищеплювався роками. Молодші Росією взагалі не цікавляться, радше хочуть гарно розважатися. А завдяки щитові у Слупську будують великі торгові центри, клуби і кінотеатри.
– Ти вже трохи знаєш Україну. Що тобі в ній сподобалося, а що – ні? Але по-чесному.
– Перш за все поляки й українці дуже подібні між собою ментально. Ми багато чого не мусимо пояснювати одні одним, бо знаємо, про що йдеться: подібні речі нас смішать і подібні непокоять. У нас однакові комплекси. Наші вади, переваги й історія зав’язані в один вузол. Пісні, які співали ваші діди, співала й моя бабуся родом з Ярослава у південно-східній Польщі. З ваших міст я трохи бачив Київ (про нього нічого не скажу, бо був там дуже недовго), але передусім – Чернівці, Івано-Франківськ і Львів. Гарні міста, такі ніби злегка Кракови: подібні вулиці й будинки, може, більш занедбані, хоча в Чернівцях вже й ремонтують. Як і в Польщі, багато гарних жінок (мабуть, навіть більше)… Тільки водії ваші поводяться непередбачувано. І ще: у Польщі вже не можна вживати алкоголь на вулицях, а у вас із цим повна "свобода".
– Яке враження на тебе справила українська публіка і – якщо когось читав – українська література?
– Я розмовляв переважно з молодими людьми, зацікавленими літературою, Європою. Вони горді з того, що є Україна, але нетерплячі: чекають швидких змін на краще. І я це розумію. Молоді україномовні українці знають, що Європа – це шанс краще жити, бути вільнішими, бачити світ, подорожувати, відпочивати. Їх на туфту не візьмеш… З письменників читав Тараса Прохаська, Сергія Жадана і Юрія Андруховича. Ціную їх за чудову мову, розуміння світу й людей, яким вони не хизуються, хоч знають так багато.
– Ну і на завершення: як гадаєш, увійде колись Україна до Європи чи так і залишиться перед якоюсь новою залізною завісою?
– Але ж Україна – це Європа! Я не можу собі уявити, щоб вас відрізали кордонами і якимись дурними інструкціями. Ви мусите бути в Європі, бо ми одні одним потрібні. Може, тоді Захід краще зрозуміє специфіку всієї Центральної Європи. Центральна Європа без України – це каліка.
Олександр БОЙЧЕНКО

Довідка
Даніель Одія (нар. 1974 у Слупську) – письменник, публіцист, журналіст, один із найперспективніших молодих прозаїків Польщі. Автор збірки оповідань "Мандри на місці" (2000), романів "Вулиця" (2001), "Тартак" (2003), "Склозавод" (2005). Одія – майстер натуралістичного, але водночас і символічного зображення "пост-пегеерівської (пост-колгоспної) Польщі категорії Б" з її характерними персонажами: безробітними і безпритульними, алкоголіками і наркоманами, дрібними злочинцями і дешевими повіями та іншими аутсайдерами, загубленими у часі й просторі між безрадісним минулим та безнадійним майбутнім. Найвідомішим твором автора є роман "Тартак", який 2004 року потрапив до числа фіналістів головної польської літературної премії NIKE.