– А як вас дружини розрізняють? – питають у популярних письменників братів-близнюків Капранових читачі.
– Та ніяк – відповідають Віталій з Дмитром. – Це ми їх розрізняємо. Вони у нас також близнючки, і ми не жартуємо.
На Львівський форум видавців брати Капранови приїхали на зеленому "Запорожці". З капоту машини автори продавали книгу "Нові розділи до Кобзаря-2000" та роздавали автографи. "Карпатські мольфари, будівельна, медична, вітрильна магія, ну і, зрозуміло, людські почуття… Ми дописали до книги "Кобзар-2000" нові розділи", – вигукували посеред вулиці брати Капранови.
Вже під вечір у машині залишилося лише декілька десятків примірників. Автори жартували: "Ми любимо наших читачів з трьох причин: по-перше, без них немає нас. Письменник без читача – все одно, що детонатор без гранати – клацає, але не вибухає. По-друге, без читача не існує книжки. Непрочитана книжка – це просто стосик паперу. І тільки в голові читача вона перетворюється на твір мистецтва. По-третє, український читач – найкращий у світі…"
Кореспондент "МБ" поговорила із Віталієм Капрановим про свій перший твір, та поняття бізнесу в літературі.
"Консерватор –
це не наш читач"
– Ви пишете в тому жанрі, який продається, чи в тому, що вам до душі?
– Ми пишемо так, щоби людям було справді цікаво. Ми творимо для читачів, а не для себе. Сьогодні читач дуже розбещений, його треба примусити перегорнути сторінку. Потрібно пропонувати новий жанр, інтригу. Якщо тобі це вдасться – ти вже популярний.
– Для популярності треба бути й бізнесменом?
– Так, письменник повинен займатися собою. Однак, у більшості випадків, письменники – погані бізнесмени. Принаймні письменник не повинен на себе плювати і чекати, що вранці прокинеться знаменитим. Так, потрібно працювати і над собою, і над своїм жанром. Ми живемо у час, коли купівля книжки – це завжди ризик. Вибираючи одяг, ми спочатку приміряємо його на себе. Ми можемо спробувати фрукти на базарі. І навіть супермаркети влаштовують дегустації нових товарів. Лише книжка залишається котом у мішку. Обкладинка сьогодні – більше реклама, ніж орієнтир для читача. Назва давно перетворилася у засіб продажу. Купівля книжки – це лотерея з досить невеличким шансом на виграш. Особливо страждають від такої практики молоді письменники. – Попікшись на невдалому виборі, читач припиняє експериментувати і купує переважно брендових авторів.
– А ви читаєте молодих авторів, наприклад, Ладу Лузіну?
– Ні, я не читав її, тому і нічого сказати не можу. Ми не читаємо книги російською мовою. Ми читаємо своїх колег. Он, у Матіос – нова книга, у Куркова – нова книга. Вони запитають мене: "Ну як?" Вони такі, питають і треба щось відповісти. І відповісти щиро.
– А ви питаєте у них: "Ну як?"
– Авжеж.
– Інколи і критику чуєте?
– Ну, поки що ніхто дуже не лаявся. У принципі до книжок ставимося так: влучив у свого читача чи ні? Якщо критикує не мій читач, то нехай. Ми не творимо для людей, налаштованих надто консервативно. Наші книги – для нормальних людей із почуттям гумору, веселих, які отримують задоволення від життя. Якщо такі люди критикують, ми звичайно дослухаємося.
"У школі видавали альманах"
– Подейкують, у школі ви української не знали?
– Ми знали, але не вчили. І те, що ми не вчили, нас врятувало від ненависті до української класики. А ті, хто дуже вчив українську мову в школі, зараз ненавидять нашу класику. А я перечитую твори шкільної програми і отримую масу задоволення. І це не є Марко Вовчок, яку в школі я не міг терпіти. Більшість української літератури треба читати у дорослому віці, але не в шкільному.
– У школі твори не читали, то, мабуть, самі творили?
– Так, перший роман почали писати у сьомому класі. Щоправда, він так і не був написаний. Ми дуже хотіли написати роман, вигадали героїв. Але то була повна маячня. У восьмому класі ми вже видавали альманах – проза, вірші, драматургія. Називався альманах – "Тихий омут".
Окрім того, мама працювала у лікарні. Нерідко, коли в головного лікаря був день народження, ми сідали писати вірш – прекрасна справа, яка вчить складати слова.
– Щоби написати книгу, тікаєте від суєти?
– Щоби написати книгу, ми тікаємо в еміграцію. Але спершу книгу треба вигадати. Ми й фантазуємо удвох. Ми говоримо про сюжет за кермом, у кабінеті, вдома. Коли книга уже вигадана, ми мігруємо. Тобто тікаємо від суєти. Часто їздимо додому в Очаків. Зранку йдемо на пляж, а по обіді сідаємо і пишемо. А взагалі, хочемо поїхати на Буковину. Ми любимо цей край і мріємо влаштувати у Чернівцях автограф-сесію.
Валерія ЧОРНЕЙ