Свято Перемоги сторожинчанин Михайло КАСПРОВ зустрічатиме вдома: 88-річний полковник у відставці вже не може пересуватися самостійно – допомагає дружина. Іноді й пам’ять підводить, особливо коли йдеться про назви міст, які довелося визволяти.
У першому ж бою здобув орден Червоної Зірки
– У мене таке життя – хоч книжку пиши, – каже ветеран. – Змалку бідував: народився на Хмельниччині у багатодітній сім’ї. Ледве вижили під час голодомору. Перед війною мене призвали до армії й відправили служити в окрему авіаескадрилью у містечку Кобрино, що в Білорусії. Звідти подався до Мінська, де мене прийняли в танкове училище. А коли почалася війна, нас перевели до Ульяновська, а після випуску відправили на фронт.
За перший же бій лейтенанта Каспрова було нагороджено орденом Червоної Зірки – відбили у німців залізничну станцію Касторну в Курській області. Противник перебував глибоко в окопі, била артилерія й замасковані танки. Однак атака підлеглих Каспрова була вдалою, причому без втрат. Командир танкової бригади не лише похвалив молодого офіцера, але й представив до високої бойової нагороди. Незабаром старший лейтенант Каспров став командиром танкової роти. Невдовзі його підрозділ захопив хутір Первомайський, який люто обороняли танкісти-есесівці. Атакувати довелося вночі. Коли бій стих, Каспров виліз із танка, щоб оглянути бойову машину, – здалося, що пошкоджено гусеничні траки. У цю мить неподалік вибухнула міна, осколком якої командиру роти відірвало палець правої руки. За бій офіцера нагородили орденом Вітчизняної війни першого ступеня.
– Спочатку в нас були на озброєнні легкі танки Т-40, бензинові, вони горіли, як смолоскипи, – згадує Михайло Каспров. – А коли пересіли на Т-34, воювати стало безпечніше: дизельний двигун, потужність – 500 кінських сил. Щоправда, гармата була слабшою, ніж у німецьких "тигрів", але ми знали слабкі місця цих танків й підбивали їх.
Як умілого командира капітана Каспрова перед закінченням війни направили навчатися у танкову академію в Москву. Вже тут він став майором. А ще взяв участь у знаменитому Параді Перемоги 24 червня 1945 року.
У КДБ доніс товариш
– До параду нас готували два місяці, щодня по чотири години ми марширували, – продовжує ветеран. – Коли командував навчанням маршал Рокосовський, було легко, а Жуков чіплявся навіть до дрібниць. Команда була така: "Чобіт не шкодувати!" За хороші вміння я отримав подяку від Сталіна. Парад розпочався – а тут злива. Ми не дуже змокли, бо були одягнуті в однострої, пошиті з добротного англійського сукна, подарованого з нагоди такого дійства королевою Великобританії. Коли Парад завершився, я подався на квартиру, в якій мешкав.
Закінчити академію власник сталінської подяки не зміг.
– Я прочитав у книзі "Ленін – Сталін", що Йосип Віссаріонович "груб и нетактичен". Розповів про це товаришу, а той доніс на мене у КДБ. Крім цього, я розповідав і про голодомор, зокрема про випадки людоїдства, які були в моєму селі. Слідчий не повірив мені й особисто їздив до моєї матері. За "антирадянську агітацію" мене засудили.
Сидів у Луб’янці, Лефортовому. Не били, але тижнями не давали спати. Ще я чув крики в’язнів, яких піддавали тортурам.
У місцях позбавлення волі фронтовик перебував з 26 липня 1947 року до 29 листопада 1954 року. Реабілітували учасника Параду Перемоги 1957-го. Вийшовши на волю, ветеран війни подався додому, а потім переїхав до Сторожинця, в якому військовим комендантом був дядько Каспрова. Але на роботу довго не міг влаштуватися – втручалися відповідні органи. Потім почав працювати в лісгоспі, з посади головного інженера пішов на пенсію. Виховав двох дочок, має онуків і правнуків. Каспров – почесний громадянин Сторожинця.
– Мене попередили ще місяць тому, що мені потрібно буде поїхати до Москви на святковий парад до 65-річчя Перемоги, а тепер в районі сказали, що вже не треба їхати, – зітхає Михайло Каспров. – Про нас, ветеранів, влада згадує раз на рік.
Василь ГРИНЮК
