У вчительки біології, заступника директора з науково-виховної роботи гімназії №5 Галини АБРАМ’ЮК вдома – семеро котів. Раніше в неї було ще більше – 13, але частину вчителька роздала. Крім того, до Галини Йосипівни в гості заходять і сусідські коти – не так поїсти, як пофліртувати з її кицьками. А ще біля будинку вчительки бігають кілька собак – їх вона також підгодовує.

Написала, щоби більше котів не підкидали
– Більшість тварин мені підкидають, – каже вчителька. – Звісно, дивлячись на нещасних голодних створінь, я не можу їх відігнати. Але якось не витримала й повісила на огорожу табличку: "Люди! Будьте християнами – не підкидайте мені котів!" На деякий час допомогло, але нові тварини час від часу з’являються на моєму подвір’ї.

Деяких мені вдалося прилаштувати в добрі руки. Я навіть у школі учням сказала, що тим, хто візьме котів, поставлю відмінну оцінку. Спочатку обіцяла "відмінно" за чверть, потім за семестр, а потім взагалі повідомила, що не питатиму до кінця року, тільки би взяли собі котика. Але при цьому поставила вимогу – має бути обов’язкова згода батьків та подальша фотосесія кошеняти зі членами сім’ї. Окрім того, я застерегла всіх: якщо тварина з якоїсь причини не підійде, її завжди можна мені повернути – не дай Боже викинути. І що ви думаєте? Звісно, школярі брали котів, і ніхто ще не повернув!

Я настільки захопилася прилаштуванням кицьок, що це навіть стало моєю візитною карткою в школі. Пригадую, якось учні влаштували вечір, на якому жартома копіювали наших вчителів. І тут хтось із учнів каже: "Діти, хто хоче взяти кицьку?" Всі розсміялися – відразу зрозуміли, що йдеться саме про мене.

Тварин залишають просто на зупинках
– Часто кицьок підкидають на зупинці в районі Роші, де я живу, – продовжує пані Галина. – Якось залишили там сіамське кошеня. Воно було таке гарне! Я взяла його, щоби відвезти до школи й показати учням – може, хтось візьме. Викликала таксі. А таксист, побачивши кошеня, почав просити, щоби я йому віддала тваринку. Врешті я погодилася.

А іншого разу на зупинку підкинули триколірну кішку. Дивлюся – підходить до неї якийсь чоловік. Постояв, подивився, а потім поклав її за пазуху й пішов. Я усміхнулася – якщо поклав за пазуху, значить, прийняв до серця, тож тваринка знайшла господаря.

Кіт Гот –
повністю чорний

– Першою до мене прибилася сіамська киця, – згадує Галина Йосипівна. – Вона була дуже худенькою й майже нічого не чула – мабуть, її побили. Від неї народилася кицька Маруся, потім кіт Василь. Зараз у мене семеро котів: Маруся, Василь, Гот, Труся, Братунь, Манюня, Пух. Усі імена певним чином характеризують цих тваринок.

Маруся народилася на Богородицю. Вона дуже непокірна, ніколи не піде на руки до незнайомих. Зате якщо мене або чоловіка щось болить, влягається на болюче місце, і невдовзі стає легше. Маруся дуже добра, але, коли виходить у двір, одразу починає усіх виховувати. А ще вона ніколи не їсть із тарілочки: вигорне корм із мисочки лапками й лише тоді їсть.
Кіт на ім’я Гот повністю чорний. Також норовливий. Справжній воїн. Народився влітку, тож звик більше бути на вулиці й до хати заходить рідко – хіба погрітися й поїсти.

Кицьку Трусю мої діти жартома прозвали Інопланетянкою. У неї справді незвичайні очі. Здається, вони заглядають у глибину душі. Коли Труся до нас прибилася, вона була дуже худенькою, нещасною, вся тремтіла. Особливо тремтів хвостик. А потім від’їлася, ожила.

Пух – справжній сибірський пухнастий кіт. Дуже гоноровий, не дасть себе погладити, якщо йому цього не хочеться. Уявляє себе господарем над усіма. Влітку його хутро так збивається, що починає майже повністю облазити. Тоді я заспокоюю сусідів, що це кіт просто так линяє, що він не хворий.
Манюня дуже маленька й ласкава. Візьмеш її на руки – одразу починає лапками перебирати від задоволення, муркотіти.
Іншого котика підкинули відразу після Манюні. Він настільки схожий на Манюню – тільки трохи більший, що я відразу його охрестила Братунем – тобто братиком.

Ну, а кіт Вася – поважний, товстий, спокійний. Він може увесь день спати на дивані. Ніколи не дозволить собі напаскудити в хаті, завжди проситься на вулицю. Взагалі він дуже хитрий: коли його свариш – він прилягає до землі й вдає, наче це його зовсім не стосується.
Коти зустрічають і проводжають до маршрутки

– Зараз мої діти виросли й живуть окремо, чоловік працює в Києві й приїжджає лише на вихідні, – каже Галина Абрам’юк. – Тож я вдома сама. Але зі своїми кицьками не почуваюся самотньою. Вони зустрічають мене, коли йду додому з уроків, проводжають до маршрутки. Йдуть шнурочком, задерши хвости догори – справжнє військо. Я вже їм кажу: "Ідіть додому, не соромте мене перед сусідами, бо будуть сміятися, що я котяча мама". Іноді вони сідають на підвіконня – у кожному вікні по котові. І таке враження, наче це якісь вази у формі котів. Часто сусідські діти приходять до мене погратися з котами. А коли годую своїх тваринок, вони, поївши, вистрибують мені на руки, щоби я їх погладила. Влітку я сідаю на сходи біля будинку, і вони всі біля мене: хтось вилазить на коліна, інший на руки, на плечі, біля ніг. І я жартую до них: "Коти, я вами обвішана, як новорічна ялинка прикрасами".

– Тому, якщо хтось почувається самотнім, він може подарувати свою радість тваринці, і отримає від неї в сто разів більше та не відчуватиме самотності, – вважає вчителька. – У сім’ях, де живуть тваринки, діти виростають добрими... Ви пригляньтеся – жодна дитина ніколи не вдарить собаку, а над квіточкою нахилиться, щоби її понюхати, а не зірвати. Це вже потім із нами, дорослими, щось стається – якесь викривлення свідомості чи що – і ми починаємо обростати панциром жорстокості. Не можна брати тваринку, а потім, погравшись, викидати її на вулицю. Це зрада.
Галина МАРКІВ