Носороги на марші

Засновник драми абсурду Ежен Йонеско не любив словосполучення "драма абсурду". Бо хоч би як старався митець, а найхимерніші плоди художньої фантазії все одно не дотягують до рівня абсурдності так званого реального життя. Втім, іноді – хай і поступаючись дійсності – вигадані "засоби вираження" все-таки спроможні адекватно передати сутність проблеми. Взяти, до прикладу, депутатів нашої міськради. Пам’ятаєте сюжет п’єси "Носороги"? Посеред провінційного європейського містечка раптом з’являється носоріг. Жителі на це реагують по-різному, але загалом намагаються самі себе заспокоювати: подумаєш, велике діло – носоріг. Як з’ясувалося – велике, бо з кожним днем цієї худоби стає дедалі більше, ось вона вже витісняє людей з усіх закладів, установ і помешкань, аж врешті-решт персонажі п’єси й самі перетворюються на носорогів. Не обмежуючись констатацією факту, Йонеско розкриває механізми такого перетворення: хтось робить це з ідейних міркувань, хтось – зі страху, хтось – у пошуках вигоди, а хтось наївно сподівається гуманізувати стадо своєю в ньому присутністю. Причини різні – результат один: зносороження. Заведено вважати, що цією "епідемією носорогіту" Йонеско алегорично натякнув на Гітлера і нацифікацію Європи. Це так. Але не зовсім. А отже, не так. Бо насправді, як неодноразово наголошував драматург, йому йшлося не стільки про конкретний – нацистський чи комуністичний – режим, скільки про тотальне оскотинення людства в нашу стадну епоху. Щедро наділені масою, силою і грубою шкірою та водночас майже позбавлені зору й інтелекту, носороги – це, по суті, пересувні великі тупі предмети, які не сприймають жодних аргументів, крім ще більшої сили. Тож біда не в тім, що вони, як це завжди відбувається внаслідок переворотів, прибирають до своїх ратиць банки, вокзали й електростанції або ринки, аеропорти й водоканали (все це нам і так ніколи не належало), а в тім біда, що, залишаючись людиною, нормально співіснувати з цими істотами неможливо.