Коли мені запропонували поїхати разом із волонтером Ігорем Гостюком до Слов’янська для передачі нашим бійцям гуманітарної допомоги, погодився, не вагаючись.

Знав, що ті місця вже більше двох місяців під контролем української армії. Та вже перед самою поїздкою Ігор розповів, що не все так просто на тій території.

"Будемо їхати через "зеленку", яку не контролюють наші"

– У тих звільнених містах позалишалося багато активних прихильників сепаратистів. Їхня боротьба переросла в партизанщину, – говорить волонтер. – Я завжди при собі маю рушницю про всяк випадок. Одного разу потрапив під обстріл терористів, уже коли повертався порожній. Мене намагалися наздогнати, але я зміг відірватись. На дорозі є небезпечний відрізок шляху від останнього міста Харківщини Ізюма до Слов’янська. Там кілометрів 20-30 суцільні зелені посадки, і може статися будь-що.

З нами їхав журналіст Василь Забродський, який зараз є волонтером у батальйоні Київ-2. Він віз хлопцям із батальйону Київ-2 гуманітарну допомогу і час від часу змінював водія за кермом, бо дорога досить далека і важка – одному складно постійно бути за кермом.
Як розповів Ігор Гостюк, цього разу до нього звертались і організації, і звичайні люди із пропозицією допомогти.

– Прийшла одна жінка і принесла дві коробки продуктів. Каже: "Одна від мене, а інша від моєї сусідки, вона інвалід, прикута до ліжка, але дала мені частину пенсії і попросила купити для солдатів якихось продуктів". Коли бачиш таких людей, то розумієш, що не можеш їх підвести і мусиш за будь-яку ціну довести вантаж до військових. Медичний коледж майже третину мікроавтобуса завантажив. У селі Чорнівка Новоселицького району діти влаштували ярмарок і зібрані кошти передали для допомоги солдатам. Школярі з 19-ї школи, 4-го ліцею і медколеджу передали бійцям десятки малюнків. І всі такі щирі і добрі. Хлопці їм дуже радіють, – сказав чоловік.

На блокпостах пропускали без детального огляду

Заповнивши мікроавтобус "під зав’язку", вирушаємо в дорогу.

– Будь обережним та повертайся швидше, – сказали водію його син і дружина.

Уже в Харківській області відчувається присутність війни. Обігнали дві колони української військової техніки. При в’їзді і виїзді з Харкова – блокпости. Перевіряють зустрічні машини. Бачать, що веземо гуманітарну допомогу, пропускають.

Синьо-жовтий напис "Донецька область" місцями облитий червоною фарбою.

– Це сепаратисти так висловлюють своє ставлення до української влади. Тут же всіх нас вважають убивцями, – пояснюють мені мої попутники Ігор та Василь.

Останні 30 кілометрів шляху до Слов’янська ми "пролетіли" на швидкості 120-130 кілометрів на годину. Коли ж нашу машину на цій швидкості обганяли рейсові автобуси і вантажівки, я остаточно зрозумів, що ця ділянка траси насправді небезпечна.
Українські бійці розміщуються на території Слов’янського авіаційного ліцею. Тут і навчальні корпуси, і гуртожитки. Раніше в цих приміщеннях була база терористів. Деякі корпуси – у напіврозваленому стані. Майже на всіх нижніх поверхах вибиті вікна, потріскані від вибухів стіни. У корпусі одного з гуртожитків живуть бійці добровольчих батальйонів Київ-1, Київ-2, Січ та даішники з різних регіонів. У цих батальйонах є багато чернівчан. Крім добровольчих батальйонів, є й наші армійці. База у Слов’янську служить такою собі "перевалкою". Сюди приїжджають із передової для ротації. Під час мого перебування кілька бійців батальйону Київ-2 вирушили у Дебальцево. Решта готувались виїхати туди із київським підкріпленням.

Напросився
на бойовий виїзд

Увечері у суботу (20 вересня) з’явилась інформація про наявність в одному з гаражів Слов’ян-ська ск ладу зі зброєю сепаратистів. Операцію призначили на ранок. Ледве вмовив командира групи взяти мене на цю операцію.

– Ти ж розумієш, що ми не на прогулянку їдемо, – говорить заступник командира взводу батальйону Київ-2 чернівчанин Едуард. – Терористи можуть обороняти цей склад зі зброєю. Крім того, гараж може бути замінованим.

Пообіцявши командиру, що не буду відходити від бійців ні на крок і одягну бронежилет, все-таки вмовив його.
О шостій ранку прокинувся від криків: "Рота, підйом!".

Командир зайшов до моєї кімнати: "Маєш п’ять хвилин помитись, одягнутись і бути внизу на шикуванні".

Застібуючи на ходу бронежилет, збігаю вниз. Там уже чекала група з восьми бійців у повному бойовому обмундируванні. Кілька бійців цієї групи – місцеві хлопці із Слов’янська і Краматорська, які ще навесні записались добровольцями, щоб визволяти рідну землю від сепаратистів. У цій групі є двоє чернівчан, включаючи їхнього командира. Також один боєць із Харківщини, а один із Криму.

– Вчора з нами зв’язався один хлопець, – говорить дорогою до об’єкта один із місцевих бійців Андрій. – Під час роботи на будівництві він познайомився із кількома місцевими хлопцями. Вони співпрацюють із сепаратистами. Там він почув, що у Слов’янську захований склад зі зброєю. Все, що він знає про цю зброю, це те, що вона знаходиться в одному з гаражів під номером 16. Ще він чув, що той гараж знаходиться у четвертому ряді і має кодовий замок. Ніби здається, що завдання наше легке, але в місті є кілька гаражних кооперативів із кількома сотнями гаражів у кожному. Крім того, інформатор міг щось не так почути. Може, це 116, або 216. Треба звертати увагу на гаражі із кодовими замками.

Деяких сепаратистів відпускають через нестачу доказів

У першому з кооперативів ми знайшли 16 гараж у четвертому ряду. Кодового замка на ньому не виявилося. Крізь щілини підсвітили ліхтарем, щоб побачити його зсередини. Місцеві сказали, що власник цього гаража вже кілька місяців тому виїхав з міста, і гараж постійно зачинений.
В інших гаражних кооперативах ми оглянули всі 16 гаражів і не знайшли жодного із кодовим замком. Багато гаражів зруйновані або пошкоджені.

– Цей гаражний кооператив постраждав найбільше, – повідомив мені місцевий мешканець Володимир. – Тут десь третина гаражів розвалено. ДНРівці недалеко від цього місця встановили свою артилерію і з неї стріляли по позиціях Нацгвардії. Звідти їм відповідали. Тому стільки руйнувань.

Коли оглядали черговий гаражний кооператив, побачив сім’ю – чоловік, дружина і хлопчик років семи-восьми. Вони виходили із-за рогу, голосно розмовляючи і сміючись. Коли помітили нашу групу у повному екіпіруванні із автоматами, дорослі швидко змовкли, пришвидшили крок. Хлопчик із захопленням оглядався на здорових чоловіків зі зброєю.

– Як місцеві ставляться до вас? – запитую командира.

– Ставлення змінюється. Коли два місяці тому ми зайшли у місто, багато мешканців боялись навіть глянути в наш бік. Зараз вже все інакше. Є ще люди, які бояться. Та багато зрозуміли, що таке ті сепаратисти, і допомагають нам. Тут зараз дуже розвинена система доносів. Місцеві, які дуже не хочуть повернення ДНР, приходять до нас з інформацією про тих, хто співпрацював або і зараз співпрацює з терористами. Приблизно 90 відсотків тієї інформації не підтверджується. Можливо, і сьогодні такий випадок. Щоправда, є і люди, які просто хочуть помститися своєму сусіду. Приходять і кажуть, що такий-то кричав "Слава ДНР!", значить, він підтримував сепаратистів. Ми, звичайно, на такі повідомлення не реагуємо. Приходимо до тих, хто справді стояв на блокпостах. Справи кількох таких уже передано до суду. Деяких відпускають через недостатність доказів. Та ми і далі робимо свою роботу. Повірте, тут є над чим працювати.
Віталій ОЛІЙНИК

У наступному числі "МБ" читайте про те, як мешканці Слов’янська виживали під час влади терористів, і як нині повертаються до мирного життя.