У творчого 28-річного буковинця ще донедавна була робота, інтереси, кохана поруч. Та за 40 хвилин його життя круто повернулося. Чоловік уже четвертий місяць перебуває на Донбасі, носить бронежилет, вправно володіє зброєю і досконало знає військову техніку.

Про те, як несподівано розвернула його доля, Олег зі Сторожинця розповідає легко і з гумором. Бо інакше не можна. Бо йому та його побратимам без цього вкрай важко вистояти і зберегти здоровий глузд та ясний розум там, у зоні АТО, де триває справжня війна. Там, де доводиться харчуватися незрозумілою баландою, спати просто неба, де постійно гримлять установки "Град" та міномети. Навколо них свистять кулі, вони бачать і поранених, і загиблих. Їм теж доводиться стріляти на ураження і вбивати.

– У Сторожинці я займався своєю справою, будував грандіозні плани. І коли події на Сході почали розгортатися, відразу почав допомагати армії. Одного дня мені зателефонували із військкомату і сказали, щоб я прийшов. Уранці, по дорозі на роботу, вважав, що "заскочу відмітитися" і до 10.00 ще встигну на зустріч з клієнтом. Але по обіді цього дня вже їхав із торбинкою особистих речей та іншими майбутніми бійцями.

Спілкуємося з Олегом телефоном. Він саме перебуває на одному із блокпостів на Донбасі. У слухавці чути вибухи. Боєць пояснив, що це працюють наші установки "Град".

– Коли вистояв чергу у військкоматі і пройшов медкомісію, мені дали 40 хвилин на збори, - каже Олег. – Це було 10 квітня.
У Чернівцях зібрали таких, як Олег і автобусом повезли до військової частини у Володимир-Волинський. Там отримав військовий одяг і посаду. Став начальником радіостанції, командиром відділення. Колись у армії служив розвідником, був заступником командира взводу. А тепер став зв’язківцем, тож вивчив і цю справу.

Стали універсальними вояками

–Далі був полігон у Рівному. Там вчили нас півтора місяця. Вивозили на стрільби, проходили тактичну підготовку, розбирав і збирав радіостанцію, – каже солдат. – Наприкінці травня перекинули нас на Миколаївський полігон, тут готували вже більш серйозно. Тоді після випадку під Волновахою багато критикували керівництво за те, що бійці недостатньо підготовлені. (У бою під Волновахою бойовики надто близько підійшли до бійців і впритул розстріляли їх, поранених добили снайпери. Тоді загинуло 18 людей, – авт.)

Потім Олега призначили командиром відділення ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс), бійці трохи постріляли, вивчили і цю установку. З огляду на все, чим довелося займатися чоловікам за кілька останніх тижнів, вони стали, як жартує сам земляк, "універсальними багатофункціональними вояками". Вивчили техніку, зброю, радіозв’язок, вони є і артилеристами, і піхотою, і розвідниками.

– Зараз несемо службу на блокпостах Донбасу (точне місце перебування чоловік не розголошує, бо мобільний зв’язок прослуховується, – авт.). Загалом, я анітрохи не шкодую, що так повернулося моє життя. Тут я познайомився із чудовими людьми зі Львівщини, Рівненщини, Волині, інших регіонів. Ми зріднилися, живемо душа в душу. Я знайшов гарних товаришів, вірних побратимів. Я зрозумів, що на Буковині у мене є найкращі друзі, – пишається Олег. – Чи бував на передовій? Тяжко тут визначити, де закінчується передова – вона довкола. Ми бували в перестрілках, штурмували населені пункти, потрапляли у засідки. На щастя, минулося без втрат, але були поранені.

Боєць розповів, що коли переїжджали з одного блокпоста до іншого на бронемашині, несподівано бойовики завдали шквального вогню. Це було на околицях Мар’їнки, що в центрі Донеччини. Бійці відстрілювалися і зрештою відбили цю територію. Обійшлося легкими пораненнями, два бійці отримали поранення в руку і плече.

– Отак потрохи просуваємося, відвоювали ще один шматок своєї території. Стискаємо кільце навколо терористів-сепаратистів, – каже. – А ті поводяться вже вкрай нестерпно. Видно, що їхні справи зовсім погані. Та й місцеві вже інакше ставляться до нас – значно краще. Вони на власні очі побачили, що таке російське "визволення", наїлися "ДНРівського щастя". Там, на сепаратистській території, процвітає мародерство, грабежі, нахабство бойовиків, – чим далі – все гірше. Антиукраїнські технології тут застосовували дуже потужно. Наприклад, нам розповіли, що наказали на підприємствах Донбасу терміново оформити всі документи українською мовою, а працівникам спілкуватися тільки українською. Звісно, у потомствених російськомовних людей це викликало обурення і ненависть до українства.

– Мої знайомі, які були переконаними противниками Майдану, на початку подій на Сході жартували, що ми з ними можемо зустрітися тут, але по різні боки барикад. Вони справді вірили, що їх визволять, на референдумі голосували за ДНР. Російська пропаганда їм вимила мізки дуже старанно. Зараз вони кардинально змінили свою думку. І таких багато, – запевнив молодий чоловік.

Каша стала смачною

Буковинець розповів, що зараз бійці вже мають повний комплект амуніції. Військовий одяг та берці, які їм видали у військовій частині, майже відразу розлізлися, довелося самим купувати. Ще коли були в Рівному, чоловіки брали відгули, їздили в місто, щоб купити амуніцію. Все за свої кошти.

Багато допомагають друзі-буковинці. Завдяки їм у Олега в липні з’явився бронежилет. Щоправда, з касками – проблема, бійці носять старі, ще з радянських часів. І то ще й не всі такі мають. Одному бійцю надіслали з дому сучасну кевларову каску. То її одягають ті, хто чергує на посту.

Незважаючи, що там війна, чоловік просто розповідає про її реалії. Навіть із гумором.

– Ми не голодуємо. Їмо кашку, вона за кілька місяців стала смачною. Хоча спочатку це було якесь місиво, яке, здавалося, хтось уже пожував і потім закатав у банки. Тут немає скрути: маємо вітаміни, іноді бачимо шоколад. Спати тут також тепло та зручно: склав трохи сіна, постелив бушлат і – відпочиваєш, – напівсерйозно каже Олег.

За словами бійця, їжа та сон – це найменше, що тут турбує. Головне вистояти, зберегти ясність думок. Зараз ніхто з бійців не проситься додому, вже й не треба ротації. Відчайдушні бійці готові гори звернути, щоб швидше закінчилася війна.

– Навколо нас гарно цвітуть соняшники – аж захоплює, – описує боєць. – Але сюди – ані ногою, бо поле може бути заміноване. На неходжені місця не йдемо. Якщо необхідно кудись просунутися, спочатку ідуть сапери.

Ліна НАГІРНЯК