До найближчої точки бойових дій звідси трохи більше двохсот кілометрів, але це не заспокоює військових. "Тут спокійно, мирно. Але лише один Бог знає, куди тебе завтра відправлять", – закурюючи цигарку й запиваючи водою із заіржавілого горнятка, каже солдат територіального батальйону з Буковини.

У батальйоні, який зараз дислокується у Бердянську Запорізької області, побував кореспондент "МБ".

"Вам нада єхать туда. Іначє дарогі просто убітиє"

Близько шостої години ранку доїжджаємо до Запорізької області. При в’їзді в ледь не кожен населений пункт нас зустрічають БРДМи, блокпости та солдати з українськими прапорами.

За кілька десятків кілометрів до Бердянська даішник на блокпосту зупиняє наш "Спрінтер". Української мови, судячи з усього, не розуміє – двічі перепитує, хто ми, звідки і навіщо їдемо. Невиспані і втомлені від 1000-кілометрової поїздки, розповідаємо про мету візиту.

"Броники" веземо нашим хлопцям", – говорить водій. Інспектор почергово дивиться то на номерні знаки "буса", то на синьо-жовтий прапор у лобовому склі. Без жодних емоцій і жестів на обличчі правоохоронець монотонно бурчить, показуючи рукою напрямок: "Вам нада єхать туда. Іначє дарогі просто убітиє".

Сідаємо в автобус і вирушаємо далі. Після десятихвилинної паузи, контрактник Стас, що їде з нами, із посмішкою іронічно заявляє: "Прикиньте, а якщо він нас "сєпарам" здасть...". Ми мовчимо. Але, здається, від шокуючої думки, починаємо прокидатися.



Територія, прилегла до Бердянська, дуже схожа на величезне колгоспне поле. Від одного села до іншого – відстань добряча, майже 80 кілометрів. Усе навколо встелене квітучими соняшниками. Дороги, щоправда, кращі, ніж на Буковині – напевно, тому що нема кому псувати асфальт: за дві години ми зустріли до десяти автомобілів. Старі "совкові" особняки, які дорогою то з’являються, то зникають, додають неймовірної депресивності цьому краю.

"Форма нова нам не завадила би"

Не менш депресивне село, в якому розміщений територіальний батальйон із Буковини. У центрі – старий магазин із розбитими вікнами, який не відчиняли років зо 20. Через дорогу в невеличкому особняку місцеві підприємці відкрили власний магазин – не надто просторий, зате в ньому можна придбати найнеобхідніше: від "мильно-рильного" й до ковбаси і хліба.

– Ваших чернівецьких хлопців тут дуже багато, – каже продавець, допомагаючи нам завантажувати ящики з мінералкою в "бус". – Хороші хлопаки, приходили кілька разів по харчі.

Метрів за 50 від магазину видніється приміщення старого колгоспу, де розмістилися буковинські бійці. Біля входу стоїть солдат – побачивши автобус, забирає з дороги саморобні шипи для заборони в’їзду. "Ми з Чернівців", – сигналить водій військовому. "Та вижу, вижу, шо свої", – чуємо буковинський говір від бійця, що показує рукою до території батальйону.

– Та добре нам тут. Правда, перші дні було незвично спати під відкритим небом. Запоріжжя – це теж Україна. Коли йдеш вулицею, вигукуючи: "Слава Україні!", тобі обов’язково скажуть: "Героям слава!", – військовий, допивши воду, кладе горня поблизу старої обдертої бочки від квасу, показує територію, де розмістився восьмий територіальний батальйон із Чернівецької області.

– Ми тут виконуємо функції по посиленню морського кордону, – до мене підходить старшина батальйону Олег ЛАКУСТА. – Труднощів немає, якщо чесно. Хіба з питною водою. Ось форма нова нам не завадила би. Добре було б, якби з Чернівців спонсори знайшлися, – демонструє він свою світло-коричневу форму з прапором США на плечі.

"Ходіть, покажу, як ми живемо", – перехоплює мою розмову з бійцем капітан В’ячеслав КОЛЕСНИК. Демонструє вишикуваний повз стежку ряд наметів із синьо-жовтими прапорцями. В один з них заходимо.

– Дивись, тут умови – наближені до бойових, – каже військовий. – Спартанські. Але ми проблеми не відчуваємо, це ж війна. Першого дня, коли ми тільки-но прибули сюди, взагалі ночували під відкритим небом.

– Я перебуваю тут тиждень, – продовжує В’ячеслав. – Але вже маю претензії до окремих людей, які залишилися у Чернівцях. Хочу звернути увагу на таку незрозумілу річ: всі офіцери й прапорщики перебувають тут на посадах солдатів. Чому? Через офіцерів і прапорщиків, які з 300-го полку не хочуть сюди їхати. І вони збираються там на стадіоні та отримують нашу зарплату, а ми, виходить, виконуємо функції координаторів?! Тому хотів би передати палкий привіт офіцерам і прапорщикам, які залишились у Чернівцях. Ви дуже помилялися...

– До нас дзвонили старші начальники і питали: "Доповідайте наявність особового складу й кількість", – продовжує В’ячеслав. – Та ж зрозумійте правильно: ми тут не доповідаємо, де ми перебуваємо, а ви таке запитуєте!

"Дивись, які завантажені приїхали – не було місця у машині"

– Ти журналіст? Тебе там шукають, – чую з-за спини. Солдат, якому приблизно 30 років, показує на сарай: "Там волонтери щось хотіли".
Підходжу до білого "Спрінтера", з якого виносять мішки з картоплею, борошном та мінеральну воду в ящиках. Низького зросту смаглявий чоловік агресивно вигукує із салону: "Ти з якою метою сюди приїхав? Ви брешете усі, журналісти! Напишіть хоч частку правди про наших солдатів, про волонтерів". Намагаюся не зчиняти скандал, з’ясовую хто ці люди й чого хочуть.

– Ми волонтери з Перебиківців. А ти там "піариш" депутатів... Дивись, які завантажені приїхали – не було місця у машині…

Після 15 хвилин емоційного та не надто конструктивного монологу чоловіка, починаю розуміти, чого ці волонтери хочуть – аби я поспілкувався з їхнім товаришем Миколою ДЕСЯДНІЧЕНКОМ, який тут проходить службу. Солдат же поскаржився на те, що держава не постачає необхідне військове спорядження і харчування. Натомість вся ця робота лежить на волонтерах.



"Хлопці приїхали, привезли продукти, раніше привозили форму, яка зараз на мені. Берци, рукавиці... Це те, що дають волонтери. Бронежилет у мене теж від волонтерів, розгрузка... А все решта – від держави. Одна форма, автомат, каска металева, яка не рятує... Не знаю, як держава, а ми їмо ось – харчі від волонтерів", – розповів він.

Поговоривши з бійцем, прощаюся. Згодом один із волонтерів наздоганяє мене: "Ти дивися, щоб це інтерв’ю було в газеті – а якщо ні, то ми тебе у Чернівцях знайдемо…".

Троє військових стоять "на перекурі" поблизу заіржавілої бочки від квасу. "Та не фотографуйте це страховисько, краще нас. Потім перекинете "в контактах", – молодий солдат, помітивши фотоапарат у моїх руках, каже, запиваючи водою сигарету.

– Тут краще, ніж у самій зоні АТО, але гірше, ніж удома, на Буковині, – каже він. – Дисципліни дотримуємось: комбат суворий, але справедливий. Відпускає нас по селу погуляти, іноді на море ходимо покупатися – воно звідси за 200 метрів. І хоч розуміємо, що ми тут у безпеці, але найбільше хочеться додому – бачити рідних своїх. Краще би взагалі цих подій не було...



Біля наметів комбат збирає військових – роздає накази. Декому з бійців "перепадає":

"Я вас по-людськи прошу. Ви знаєте, що я вас відпускаю на море. Але давайте не зловживати моєю добротою. Ясно?". "Так", – у відповідь чуємо від бійців.

Комбат іде до "бусиків" з волонтерами розвантажувати бронежилети. Тим часом солдати один за одним скидають мені смс-повідомлення з адресами своїх "електронок"...

"Фотки отримав, дякую. У нас все гаразд – тільки небо хмариться. Дай Бог, щоби скрізь було так спокійно, як тут", – уже в Чернівцях отримую смс-ку від одного з наших бійців.

Микола КОБИЛЮК