За той час нашим воякам довелося відбити кілька атак бойовиків. Зараз частина перебуває у Чернівцях у повній бойовій готовності й очікує на подальші накази. Кажуть, що готові знову повернутися на Схід для захисту цілісності України.

Журналіст "МБ" побував на території частини Нацгвардії, де поспілкувався із командувачем наших гвардійців капітаном Володимиром Логвиненком.

Сепаратистів підтримують злочинці, безробітні і бездомні

– Пане Володимире, розкажіть про ваш підрозділ і про завдання, які виконували на Сході.

– Колишні внутрішні війська нині переформовані на Національну гвардію. Лише в деяких частинах центрального округу набирали добровольців. Ми ж їхали штатним підрозділом, який раніше виконував службу і зараз здійснює її. Ми були в самому Луганську. Сепаратистів там підтримують лише колишні засуджені, злочинці, безробітні, бездомні і взагалі люди, які ведуть асоціальний спосіб життя – пиячать чи вживають наркотики. Терористи використовують таку тактику, що цих звичайних людей виставляють живим щитом.

Люди, які живуть за межами Луганська, тобто в прилеглих селах, всі за Україну. Вони не хочуть до Росії категорично і не підтримують сепаратистів. Єдиний мінус, що дуже багато зі звичайних людей там залякані. Коли на початку ще в тих областях були акції на підтримку цілісності України, то над ними сепаратисти просто знущалися. Чоловіків забирали в захоплене управління СБУ і там катували, били. Дівчат ставили на коліна і виривали з волоссям вплетені синьо-жовті стрічки. Тому населення там дуже залякане.

Своїх важкопоранених терористи зразу добивають

– Серед сепаратистів багато добре підготовлених і навчених чи переважають звичайні?

– Там кілька тисяч добре під­готовлених військових осіб. Місцевих вони використовують, як "гарматне м’ясо". Видали їм зброю і посилають на передову без жодної військової підготовки. З того, що мені точно відомо, серед тих сепаратистів є кілька рівнів. Основний кістяк – це російські кадрові військові – зі спецпідрозділів, з розвідки є, можливо, навіть із Федеральної служби безпеки. Після них ідуть місцеві, так би мовити, авторитети, які підпорядковуються цим кадровим військовим. Всі решта – це наркомани, дрібні бандити, яким дали в руки зброю. Коли у нас була сутичка, стрілянина з ними, і коли вони викликали нас на перемовини, то сказали, що на нас не ображаються за тих, кого ми вбили під час штурму. Тому що це робочий матеріал, і вони їх "пустили в розхід". Потім ми спостерігали, що ці трупи і важкопоранених, яких вони зразу добивають, усіх складають у вантажні машини і вивозять десь за місто. Серед тих навчених є і чеченці, і донські казаки, але найбільше звичайних російських військових. Це видно з їхнього озброєння. У них автомати Калашникова сотої моделі, яких в Україні взагалі на озброєнні немає, але є в російських спецпідрозділах. Потрібно розвіяти казки, що вони мають там якусь надзвичайну підготовку, якої нам варто боятися. Наша підготовка абсолютно годиться, щоб з ними воювати. Головне, щоб керівництво держави і вищих органів віддавало своєчасно чіткі накази про ліквідацію цих бойовиків. Щоби не доводилося командирам підрозділів брати на себе цю відповідальність в той момент, коли немає вказівки вищого керівництва.

Зараз ми – у повній бойовій готовності і можемо хоч завтра виїжджати на Схід

– Як відбувається ротація частин на Сході?

– Кожні 45 днів ту частину, яка відвоювала, повинні замінювати іншою. Та наразі це не діє, бо сил там не вистачає. Коли ми повернулися сюди, то через тиждень уже повинні були повертатися назад. Та сталося так, що зараз ми в очікуванні команди. Якщо така надійде, будемо туди знову виїжджати.

– Помітив при підході до частини укріплення з мішків із піском. Ви укріплюєте частину, бо є якась небезпека і тут в Чернівцях?

– Це згідно з вказівкою вищого керівництва ми укріпили військове містечко і створили вогневі позиції. Про всяк випадок. Також зрозумійте, що коли ми були на Сході і сходились у сутичці з бойовиками, то вони нам казали, що планують "змести" цю, як у них модно казати, "київську хунту" до сьомого травня. До 11 травня вони планували дійти до Львова. Також казали: "Ви нє валнуйтєсь, наши рєбята уже паєхалі к вам і ані навєдут там парядак". Тобто це наше укріплення також і як перестраховка від подібного сценарію. Тому ми зараз перебуваємо у повній бойовій готовності і не дозволимо тут жодної провокації. Ми будемо захищати ту зброю, боєприпаси, бо це ж режимний об’єкт.

– Розкажіть трохи про оснащення наших частин. Чи гірше воно за оснащення супротивника?

– Коли ми перебували у Луганській області, то змушені були воювати в старих бронежилетах. Стан їхній жахливий. Ці бронежилети ще 1970-1980-х років. Це стара тканина, якій уже понад 30 років. Вона ж має опірність і щільність, а за такий тривалий час це втрачається. Крім того, металеві пластини рухаються. Тобто куля може спокійно потрапити між ними, і захисту вони не забезпечать. Сьогодні ми отримали 33 новенькі бронежилети. Зокрема благодійний фонд ветеранів нашої області відкрив рахунок, на який люди перераховували гроші. Усі зібрані кошти одразу ж надходили в Київ на завод, який виготовляє бронежилети. Звідти ми сьогодні отримали перші 33 справді надійні бронежилети. Вони хоч і важчі, але носити їх простіше. Тут більше кріплень і вони не "повисають" на солдатові, як ті, радянські. Всередині – сталеві пластини, а тканина настільки цупка, що навіть там, де немає сталі, сама тканина надійно захищає від кулі. Ці бронежилети не пробивають навіть снайперські гвинтівки. Також є кріплення для захисту шиї. Але для нашого підрозділу всього потрібно 130 бронежилетів. Тож зараз кожних четверо з п’яти солдатів змушені користуватися старими. А це величезний ризик. Крім того, нам потрібні і нові каски. Бо ті, в яких ми воювали на Сході України, зі 150 метрів звичайний автомат "прошиває" легко.

Коли почався реальний бій, хлопці діяли безстрашно

– Не було у вашій частині поранених?

– З тих, хто зі мною відбував з Чернівців, усі повернулися назад цілі і здорові. З нами там перебувало також кілька військових із Луганської військової частини. Під час штурму Луганського обласного військкомату одного з тих військових було поранено двома кулями в руку. Причому тоді з нашого боку був лише цей один поранений, а з їхнього – 15 убитих і понад 30 поранених.

– Як наші військові проявили себе в цих ситуаціях? Адже навчання навчаннями, а участі у реальних бойових діях до цього вони не брали?

– Тут велику роль ще відіграла специфіка самого населення. Колись у Радянській армії говорили, що найкращими молодшими командирами є вихідці або із Західної України, як вони говорили "бандери", або чеченці. І ось мені здається, що воно якось у крові. Коли почався реальний бій, то солдатам уже пояснювати нічого не потрібно було. Це або на підсвідомості, або на інтуїції вони команду розуміли і виконували чудово. Може, тому ми усі і залишилися живі. Бо коли нас там зі зброєю було приблизно 60 військових, а їх шість-сім сотень і ми змогли проти них вистояти, це все-таки про якийсь рівень свідчить. Можливо, бажання жити перемогло.

Я Порошенку сказав: "Чернівці здаватися не будуть"

– Чи є у вас як у командира сподівання на нового президента як головнокомандувача?

– Мені вже доводилося спілкуватися з Петром Порошенком – тоді ще кандидатом у президенти. На початку травня він перебував у Чернівцях (3 травня із передвиборчою поїздкою, – авт.). Місцеві керівники області дізналися, що у нас саме тоді зав’язався бій із терористами. І під час своєї зустрічі Порошенко мені тоді зателефонував і запитав, що нам потрібно. Я сказав, що найбільше зараз нам потрібні набої і гранати, бо у нас вони закінчувалися, а терористи все пруть і пруть. Останні мої слова йому були такі: "Запам’ятайте, що Чернівці здаватися ніколи не будуть" і вимкнув телефон, бо саме тривав бій. Потім мені Петро Олексійович передзвонив і сказав: "Шкода, що ви трубку поклали, я тоді включив гучний зв’язок, і після ваших слів увесь зал аплодував стоячи". Отаке перше телефонне знайомство з нинішнім президентом у мене вже було. Щоправда, після того жодних додаткових набоїв ми так і не отримали.Тому надії на нове керівництво є, але потрібно від нього більш рішучих і чітких дій.

– Який найскладніший у вас був там період?

– Найважче і найстрашніше – це коли вони тобі погрожують. Поки не пролунав перший постріл. Далі страх кудись зникає, і з’являються зібраність і патріотизм.

– Як близькі ставляться до такої вашої роботи?

– Маю дружину і сина. Три з половиною роки малому. Дружина, звичайно, переживає. Постійно мені повторює: "А чому ти воюєш, а не хтось інший? Чому хтось взагалі безтурботним життям живе, а ти воюєш?" Але я їй відповідаю, що то моя професія, я її вибрав і мушу дотримуватися присяги, яку давав.
Віталій Олійник