Три доби, з 22 до 24 квітня, про Євгена Гапича нічого не було відомо. І лише в четвер, 24 квітня, опівночі він повернувся до рідних у Суми. У п’ятницю "МБ" поспілкувався з Євгеном Гапичем. Після побаченого й пережитого його думка про схід України змінилася.

Євген Гапич приїхав до Донецької області 21 квітня разом із братом Геннадієм. Через добу після приїзду їх затримали так звані "народні ополченці". Останнє місто, звідки вони виходили на зв’язок, – це Горлівка.

– Доки я туди не поїхав, ці події сприймав по-іншому. Один день я провів у містах Донбасу, а потім три дні перебував у темряві приміщення СБУ в Слов’янську – і я зрозумів, що ситуація там відрізняється від тієї, яку нам показують. Там усе набагато серйозніше, – каже Євген.

"Зброя – це останній аргумент"

– Яку ж реальну ситуацію ви побачили в Донецькій області?

– Я поїхав до Донецької області як фотожурналіст для серії репортажів. Ми були в Артемівську, Краматорську. І я побачив, що на Сході люди хочуть, щоб їх почула українська влада. Бо їх не чули 23 роки. Я запитував, чому стоять зі зброєю. А мені пояснили, що це останній аргумент, бо їх інакше не чують.

На Донбасі склалася така ситуація, що всі мешканці, які живуть за Дніпром, – це вороги. І це я відчув. Якщо в тебе прописка з областей Західної України, то для них ти потенційний терорист та розвідник із Правого сектору, УНА-УНСО.

Журналістом там нереально працювати. Тому що журналістів одразу підозрюють у якійсь розвідувальній діяльності. Єдині журналісти, які там можуть працювати, – це російські.

– Ви відчули, що там є суттєвий вплив Росії?

– Там більше не вплив Росії, а те, що наші політики не діяли належним чином. Люди в Донецькій області не хочуть війни. Вони не хочуть до Росії. Хоча водночас вважають, що єдиний, хто їм може допомогти – це Росія. Їхнє бажання – проведення референдуму й створення Донецької народної республіки.

"Вимагали визнати, що я з УНА-УНСО"

– Чому вас затримали?

– Ми пішли фотографувати в Горлівці. Але нас біля однієї з адмінбудівель затримали, руки закрутили назад, дістали ключі від машини. Нас обшукали, машину загнали в гараж. А потім зав’язали очі, одягли навушники, завантажили в машину. Ми лежали обличчям на підлозі між сидіннями й нас кудись везли. Згодом дізнався, що перебуваємо в будівлі СБУ в Слов’янську.

Три дні ми були ув’язненими, нам дуже пощастило. Тому що є люди, які там сидять і тиждень, і два, і три. Мене тримали в окремій кімнаті. Брата тримали в кімнаті, де було семеро людей. Два дні нас майже не годували. Руки були постійно зв’язані ззаду.

Від мене вимагали визнати, що я є членом УНА-УНСО. І вони всіма методами хотіли від мене це почути. І це було за допомогою фізичного втручання. – Була думка, що вже не повернетеся?

– Звісно, були моменти, коли було страшно. Коли тобі прикладають ніж до горла, то виникає лише одна думка. Але страшно було не за себе, а за своїх рідних – маму, дружину, двох доньок.

Вибратися звідти вдалося після того, як була оприлюднена інформація в Інтернеті, що я із братом не виходжу на зв’язок. І це дало свій результат. Я чув якось фразу в коридорі від охоронців "Гапич в Інтернеті", і я зрозумів, що це позитивний момент для мене. Хоча братові погрожували, що ми будемо сидіти тут довго, бо я "несговорчівий".
Коли нас відпускали, принесли речі, попросили їх перевірити. У мене був рюкзак із речами, але його так і не віддали. Коли нас затримували, зняли кросівки, я постійно був босий, у кінці замість них віддали якісь старі черевики. Також забрали банківські картки, і їх ми також не отримали назад. Позабирали мобільні телефони. Ми запитували, чи повернуть машину. Вона залишилася в Горлівці, тому нам дали гроші, щоб ми маршруткою поїхали зі Слов’янська до Горлівки й забрали машину.

Слов’янськ я побачив, коли нас відпустили. Місто контролюють "народні ополченці", і там досить напружена ситуація навіть із місцевими. Всіх підозрюють, можуть затримати, запроваджено комендантську годину.

"Просто так все не вирішиться"

– Хто ж ті, люди, які захопили адмінбудівлі й перебувають там?

– Я спілкувався з "народними ополченцями". Дехто мені навіть паспорт показував, що мешкає в Слов’янську. Хоча я побачив там козаків. Коли був затриманий, то почув, що в Донецькій області діє також кримський "Беркут", який розпустили.

Багато хто озброєний автоматами АК, які були в СБУ. Ці люди у всіх шукають ворога. Не дай Боже, щось сказати українською. Я розмовляв російською, і навіть у цьому побачили, що я добре підготовлений агент. Мене запитували, чому це я із Західної України й розмовляю не українською, а російською мовою. А я пояснив, що народився в Сумах і вільно спілкуюся російською.

– Ви побачили реальну ситуацію. Який ваш прогноз, як це все може вирішитися?

– Ситуацію на Сході розхитали штучно, й це роблять далі. Але діяти потрібно законними методами.
Поруч у приміщенні, де ми сиділи, був представник із Правого сектору. І це ще один міф, який я хотів би розвіяти, що Правого сектору там немає. Його представники там є, і вони активно діють. Але вони роблять велику помилку, бо люди дуже налякані, що масово піде Правий сектор та Самооборона.

Моя думка: у нас влада нічого не робить, щоб вирішити цю ситуацію. Ніби відбувається антитерористична акція, але її чомусь не можуть проштовхнути. І політичними методами не можуть врегулювати ситуацію. Це досить велика небезпека для Західної України. Вони не хочуть бачити жодної людини із Західної України, і навіть із Києва. Накручена ситуація досить серйозно.

Мирному населенню вся ця ситуація набридла, тому хочуть, щоб вона швидше вирішилася. Хочуть референдуму. І референдум там, на мою думку, необхідний. Але мають бути незалежні експерти. Цю ситуацію можна владнати не військовим методом, а ось таким демократичним. Є в цьому, звісно, своя небезпека, що його проведуть під дулами автоматів. Але якісь зміни там необхідні.

Просто все не вирішиться. Мене запитували: "Навіщо ти сюди приїхав, тут же війна". Я кажу, що офіційно ж немає війни, але у відповідь почув: "Офіційно немає війни. Але ж тут війна. Тут вбивають".
Людмила ОСАДЧУК

До речі
Журналісти як заручники

3 травня – Всесвітній день свободи преси. За останні кілька днів на Донбасі було взято в заручники кількох журналістів. 13 квітня в Слов’янську невідомі захопили громадського журналіста Артема Дейнегу, який вів трансляцію штурму місцевого відділу СБУ.

16 квітня в Слов’янську так звані сепаратисти викрали журналіста Сергія Лефтера, спостерігача фонду "Відкритий діалог". 21 квітня були затримані іноземні журналісти Поль Гого й Коссімо Аттанасіо, а також білоруський кореспондент газети "Новий час" Дмитро Галко та журналіст із Коломиї Євген Гапич та його брат. Пізніше їх відпустили. 22 квітня стало відомо, що в Слов’янську взяли в заручники журналіста американського видання Vice Саймона Островського. Пізніше його відпустили.