Ювіляру Вікторові Олійнику син і друзі подарували... матч

Одному з найкращих форвардів буковинського футболу Вікторові Олійнику, який є і найкращим бомбардиром "Буковини" за всю історію клубу, 30 серпня виповнилося 50 років. Ювіляр останнім часом працює спортивним директором ФСК "Буковина". Вчора на стадіоні "Буковина" на честь Віктора Олійника відбувся товариський матч між ветеранами та теперішнім складом головної команди краю. На матч прибув і гравець "Металіста" і збірної України, син ювіляра Денис Олійник. Про ювілейні таємниці та мрії Віктор Олійник розповів "МБ".

– Кажуть, про ювілейний матч ювіляр дізнався ледь не останнім?

– Так воно і є. Це син сюрприз готував. Денис домовився про матч зі всіма, крім мене. Вони з Валерієм Сарафінчаном і Валерієм Чинушем це все затіяли. Але у нас місто маленьке, тож і я дізнався (сміється, – авт.). І зателефонував Денисові. Він вже не відмовчувався – сказав, що після гри "Металіста" їде сюди.

– Коли ви востаннє грали у футбол разом із Денисом? Коли він був ще малим?

– Ні, років п’ять тому, коли він приїжджав у відпустку.

– Це ваш перший серйозний ювілей. А в душі – 17 чи 25 років?

– Коли дивишся в дзеркало, розумієш, що... голова вже сива. Але почуваюся молодим. Приблизно між 17 і 25 (сміється, – авт.).

– З 50 років скільки часу ви у футболі?

– З дитинства. Але спочатку займався, як і всі – на стадіоні в селі. А професійним футболом почав займатися лише у 20 років. Подвійний ювілей? Можна і так сказати.

– Які головні досягнення за перше півстоліття?

– Життя минає, як кажуть, задовільно. Якби повернув час назад, гадаю, мало що змінив би. Може, через деякі свої амбіції не досяг усього найвищого, чого міг би досягти. Але все одно життя дуже добре склалося. І в спортивному плані теж. Особливо приємно те, що в якій команді не грав би, всюди був лідером. І до 37 років пограв. Не завжди, можливо, вгадував із переходом. Бо пропонували і в "Динамо" (Київ), і в "Шахтар", і в "Зорю" (Луганськ), і в "Металіст". А я обрав найлегше. Побоявся, що не потраплю до складу, бо там грали знані футболісти. Хоча не треба було боятися. Але то вже історія.

Є багато моментів, які пригадую з ностальгією. 1982, 1988 роки, коли ми ставали чемпіонами. При Школьникові була хороша команда. Є що пригадати. І зараз у нас хороша команда. Можна зробити потужну команду. Тренер (Вадим Заяць, – авт.) молодий, амбіційний, любить боротися за високі місця. Лиш би нам допомагали.

– Про що мрієте напередодні ювілею?

– Звичайно, хочу, щоби Денис досяг у житті більшого, ніж я. Колись в інтерв’ю вже бажав цього йому у футболі. Тому я щиро бажаю Денисові якнайкраще реалізуватися у футболі, отримувати задоволення від гри і заробляти хороші гонорари (сміється, – авт.). Головне, щоби потім не довелося шкодувати про втрачені можливості досягти чогось більшого. А щодо фіналу Євро-2012... Дай, Боже, щоби Денис туди потрапив, бо не кожному дано грати у збірній своєї держави. Талантів у нас багато, але не всіх помічають. Селекційну роботу, на мою думку, в нас поставлено не на найкращий рівень. Маємо свої таланти, а запрошуємо багато гравців з-за кордону. Треба давати і нашим шанс грати. Іноземці мають бути на голову сильніші за наших, щоби запрошувати їх у наші клуби. Це моя думка. Але комусь вигідно, щоби було інакше... Так і зникають молоді таланти... Але так не завжди буде. Тобто все одно все буде добре!