Наталці Лупу вдався «олімпійський» крок

Тріумфаторка кубкових змагань в Ялті на дистанції 800 м Наталка Лупу з Маршинців Новоселицького району не лише вперше "розміняла" магічні дві хвилини, які є перепусткою на Олімпійські ігри, а й показала другий результат сезону в світі. В інтерв’ю "МБ" вихованка Анатолія Якимчука та Володимира Степанова зізналася, що не сподівалася вибігти з двох хвилин без відсутніх лідерів збірної України Тетяни Петлюк та Юлії Кревсун, а також розповіла, як на її результати впливають... екзамени в Тернополі та... буковинський "допінг".

– Відчувала сильніший опір повітря на цій новій для тебе швидкості?

– (Сміється, – авт.). Так, такий зустрічний вітер собі організувала, що неможливо було нормально фінішувати. Напевно, і дівчатам, які бігли позаду, дісталося від цього вітру (сміється, – авт.).

– Дві хвилини називають, швидше, не фізичним, а психологічним бар’єром...

– Не знаю, який це там бар’єр – я особливо й не відчула, пробігла собі, фінішувала і чекала на оголошення результату: буде чи ні час швидше двох хвилин. Коли почула результат, дуже зраділа, але так, щоби ніхто не побачив (сміється, – авт.).

– Але ж ти вже давненько "полюєш" за цими "магічними" цифрами...

– Ну, не так уже й давно – з 2008 року. Тоді дуже хотілося подолати цей рубіж і потрапити на Олімпійські ігри. Потім думала, що 2009 року вдасться "розміняти" 2 хвилини, але знову трішки не дотягнула. І ось настав той час, коли я це зробила! Точніше, не лише я. Тому, що самій можна пробігти фінішне коло, але без підтримки неможливо піднятися на певний рівень. Тобто якби свого часу я не зустрілася зі своїм першим тренером Володимиром Васильовичем Степановим, можливо, взагалі не бігала би. Або якби не тренерський талант Анатолія Олексійовича Якимчука, який тренує мене вже багато років. Свого часу, коли змінилося керівництво обласного спорту, я повернулася до Чернівецької області, і це теж зіграло свою позитивну роль, бо там я завжди відчувала підтримку і прихильне ставлення до себе. Та й меценати-земляки знайшлися. Перший рік мене підтримував Іван Васильович Семенюк зі своєю фірмою "Родничок", а потім власник готелю "Буковина" Валерій Чинуш запросив до спортклубу "Гешко", який він підтримує, і я отримала нових надійних партнерів. Разом із підтримкою від місцевої влади – обласної і рідного Новоселицького району, товариства "Динамо", СБУ, це все те, без чого мої виснажливі тренування могли давати набагато скромніші результати.

– Тебе часто позиціонують як сусідку Софії Ротару, завдяки якій ваші рідні Маршинці стали відомі на весь колишній СРСР...

– Батьківська хата нашої зірки естради знаходиться через город від нашої, тож нас справді можна умовно вважати сусідками. Хоча ми на городі ніколи не зустрічалися (сміється, – авт.). Софія Михайлівна рідко буває в Маршинцях, я теж не так часто, як би хотілося. Тож це сусідство насправді дуже умовне. Але я хочу сказати, що з нашого села вийшло ще багато чудових і талановитих людей. У тому числі й народні артисти (Лілія Сандулеса, – авт.), знані спортсмени. Мені було дуже приємно, коли три роки тому мій односельчанин Ромка Паскар єдиний серед українців виграв юнацький Чемпіонат Європи з боротьби дзюдо! До речі, крім його тренера і батька Юрія Михайловича, Ромку "опікує" наш заслужений і перезаслужений керівник районного "Колосу" Георгій Васильвович Кирил. Він усім перспективним спортсменам допомагає. Для мене Георгій Васильович, – як другий батько. Буває, з дому сестрички телефонують і кажуть, що є якісь проблеми. Я з Києва не можу їх вирішити. А коли б не зверталася до Георгія Васильовича, – завжди допомагав! Навіть коли нам світло відключили, він пішов у РЕМ, пояснив ситуацію і світло дуже швидко з’явилося. Я вже мовчу про те, що немає жодного його приїзду до Києва (як тренер, представник команди чи в інших справах), щоби він не привіз мені якихось гостинців. Причому корисних для спорту. Коли я приїжджаю додому, знову отримую гостинці від Кирила. Мед, який він регулярно мені передає, ми тут жартома називаємо моїм буковинським "допінгом" (сміється, – авт.).

– То ти так швидко пробігла на буковинському "допінгу"?

– І на тернопільському теж (сміється, – авт.).

– Тобто?

– Я навчаюся у Тернопільському національному економічному університеті, там уже розпочалася сесія, тож я поспішала якнайшвидше пробігти, щоби встигнути на екзамени (сміється, – авт.). А якщо серйозно, то в університеті до мене чудово ставляться і сприяють у всьому, в чому можуть допомогти. До слова, ректор – виходець із Новоселицького району Сергій Ілліч Юрій – теж золота людина! Ось такий у нас багатий на таланти район.

– Отже, наступний твій старт – командний Чемпіонат Європи...

– Намагатимусь виступити там якнайкраще. Хоча на цих змаганнях традиційно відбувається тактична боротьба, тож високих результатів, напевно, не буде. Мені приємно, що в збірній України нас, буковинців, цього разу аж четверо – Микола Лабовський бігтиме в норвезькому Бергені 3000 м, Сашко Борисюк – 1500 м, а Ольга Михайличенко – естафету 4х400 м.

– Враховуючи, що твоя мама на заробітках, спробую вгадати, що після забігу з ялтинського стадіону хтось телефонував до Італії?

– Майже вгадали – дзвінок був з Італії в Ялту. Коли сказала мамі результат, вона була на сьомому небі від щастя. Якраз їхала на роботу й каже: "Я зараз закричу на весь автобус!" Я умовила не лякати італійців (сміється, – авт.). Вона вже добре розбирається в моїх результатах. Постійно розповідала їй про тренування, нормативи, перспективи. То тепер вона сама стежить по телевізору за змаганнями, потім дзвонить мені і повідомляє результати. Крім мами, мені телефонували друзі, знайомі. Приємно, що і влада не забула про мене. Сюрпризними були вітання від чернівецької міської влади. Можливо, це ще один крок до моєї мрії – мати квартиру і жити у Чернівцях... (сміється, – авт.).

– До речі, як ти відреагувала, коли довідалася, що твій результат – другий в сезоні у світі?

– Я це вперше чую!

– Жартуєш?

– Ні, я справді не знала. Приємно, звісно. Але думаю, що довго він другим не протримається – ще не почали "стріляти" світові лідери на цій дистанції.

– Удома залишилися "на господарстві" молодші сестрички. Переживаєте за них, напевно?..

– Вони у мене самостійні. Але, звісно, сестрички не зовсім самі – допомагає наш дядько.

– Вони теж будуть бігунками?

– Старша, Настя, 1997 року народження, нещодавно вступила до Броварського вищого училища фізичної культури. Тренер каже, що вона перспективна. А молодша, Ісідора, закінчила перший клас.