Олімпійський чемпіон із боксу, найкращий боксер Олімпіади-2008, чемпіон Європи та світу Василь Ломаченко, який цього року перейшов із вагової категорії до 57 кг на 60-кілограмову, 28 квітня у Чернівцях у складі збірної України взяв участь у матчі проти національної команди Франції. До столиці Буковини титулований боксер прибув напередодні бою на своєму авто. Попри втому, Василь Ломаченко з "благословення" батька-тренера все-таки погодився відповісти на запитання "МБ".
Бокс і моя діяльність – це гра
– Чи доводилося вам раніше бувати у Чернівцях?
– Ні, я тут вперше. Чув багато хорошого про ваше місто. І, навіть просто проїхавшись через Чернівці, зрозумів, чому чув компліменти. А завтра нам ще мають екскурсію зробити.
– Коли здобули першу дорослу медаль – "срібло" Чемпіонату світу в Чикаго, за чутками, тренер росіянина-переможця зайшов до роздягальні і сказав: "Ти був сильнішим, але з суддями не сперечаються". Це, напевно, було приємно...
– Так і було. Дуже приємно, але це все одно була поразка. До того ж, єдина...
– Після Олімпіади-2008 у вас була велика спокуса перейти до професійного боксу на досить вигідних умовах. Але батько переконав поки що цього не робити.
– В принципі так. Напевно, не переконав, а доніс до мене ту істину, якої я зараз дотримуюся, – треба просто вирости. Щоб організм сформувався. Поки що я не зміцнів, ще надто молодий, щоби лізти "до дорослих вуйків" (сміється, – авт.). Але після Олімпіади-2012 є в планах перейти у професіонали.
– Судячи з відгуків тих, хто зустрічається з вами на зборах, змаганнях, ви з батьком, як учень і тренер, розумієте одне одного навіть з півпогляду...
– У нас стосунки такі: батько каже, а я виконую. Я вже якось казав, що бокс і моя діяльність – це свого роду гра. Батько – гравець, який грає і керує героєм. І герой проходить всю гру без "гейм овера". Я намагаюся розуміти його, знаю, для чого це мені потрібно, тому слухаю його і виконую все.
Звичайно, є "зіркова хвороба"
– Вам лише 22 роки, а в активі вже стільки досягнень. У голові не паморочиться від такої кількості трофеїв?
– Звісно, паморочиться. Звісно, є "зіркова хвороба" (сміється, – авт.). Яка людина може сказати точно, є вона у неї чи немає? Про це можуть судити оточуючі.
– Ви скрізь фігуруєте як представник Білгорода-Дністровського. Це такий патріотизм чи ви справді досі там живете?
– Я живу в Білгороді-Дністровському, я народився там. Батьки, всі мої предки жили у цьому місті. Це мій дім, і я залишуся там корінним мешканцем.
– Тільки не кажіть, що вам не пропонували квартиру в Одесі...
– Так, після Олімпіади запропонували, але з умовою, що я пропишуся там, і тоді отримаю квартиру. Довелося так і зробити, отримав квартиру і знову прописався вдома.
Улюблена вправа – стояти "на лапах"
– Які ваші улюблені вправи – робота на знаряддях чи "на лапах"?
– Напевно, улюблена вправа – стояти "на лапах", тому що я не так часто це роблю. Тобто просто не набридло (сміється, – авт.).
– Як налаштовуєтеся перед боєм, про що думаєте?
– Я намагаюся під час бою ставити свої завдання, щоби суперник вирішував їх, а не я вирішував його завдання (сміється, – авт.).
– Кажуть, ви мало дивитеся бої суперважкої категорії...
– Зараз найпрестижніша вагова категорія – це 66 кг, де виступають Майуезер, Мослі, Пак’яо. Вона найцікавіша. Тому я стежу за нею. Раніше стежив і за важковиками. Але це було тоді, коли були такі зірки, як Тайсон, Льюїс... Зараз, на мою думку, немає цікавих важковиків.
"У шість років сказав собі, що буду олімпійським чемпіоном"
– Ви з шести років у боксі. Коли у вас з’явилися свої боксерські цілі та мрії?
– Це саме у шість років і сталося, коли я поставив перед собою мету виграти Олімпійські ігри. Я запитав у тата, що краще виграти – чемпіонат світу чи Олімпійські гри. Він відповів, що Олімпійські ігри. І я сказав, що тоді я стану олімпійським чемпіоном. Відтоді це стало моєю метою. І коли мені було 7, 8 років, потім 9, 10, все чекав, коли вже будуть ці Олімпійські ігри. Але час швидко пролетів. А зараз усвідомлюю, що я – олімпійський чемпіон. І це дуже приємно.
– Скільки часу знадобилося, щоб усвідомити, що ви олімпійський чемпіон?
– Ну, одразу, напевно, усвідомив, коли на рингу стрибав після фінального бою.
Перший бій провів... після змагань
– Ви пам’ятаєте свої перші бої?
– Я не пам’ятаю точно, коли почав займатися. Це сталося якось спонтанно, і конкретний день я не пригадую, коли
почав займатися боксом. Але перший свій бій я пам’ятаю. Моїм суперником був хлопець з нашого міста. Наші батьки – куми. Він на два роки за мене старший. Перший двобій ми провели, коли мені було приблизно п’ять з половиною або шість років. Це був неофіційний бій. У нас були міські змагання. Коли вони закінчилися, ми зайшли в ринг, одягнули шоломи, рукавички і боксували. Три раунди по хвилині.
– Були ваші коментарі на тему скромних винагород для українських спортсменів за міжнародні успіхи...
– Я тепер став більш розсудливим, реалістичнішим. І почав розуміти, що коли пенсіонери у нас такі пенсії отримують, лікарні без обладнання, не можна так категорично говорити про необхідність збільшувати винагороди спортсменам... Спортсмен відстоює честь України і є візитною карткою держави. А держава, напевно, відповідає тими можливостями, які має. Після Олімпіади за перше місце нам дали сім тисяч гривень, і за це велике спасибі. Хоча, наприклад, турок, якого я переміг у півфіналі, за "бронзу" на Олімпіаді отримав від країни приблизно 1,5 мільйона доларів.
Після Олімпіади "чужа людина" подарувала "Міцубісі"
– Які у вас ще були супер-призи?
– Владислав Біндер, президент федерації боксу Кривого Рогу і клубу "Кривбас-бокс" особисто від себе подарував мені "Міцубісі Лансер". Тобто людина, яка до мене особисто не мала жодного стосунку, через повагу зробила такий шикарний подарунок!
– Кого вважаєте основними суперниками?
– У кожному куточку Земної кулі, у кожній країні є гідні бійці. Зараз багато сильних боксерів в Європі, Азії.
Георгій МАЗУРАШУ
