Головним хронометристом змагань "Мотокросу європейських націй" у Чернівцях був Михайло Ротар-молодший, який свого часу подавав великі надії в мотокросі, в юному віці вигравав чемпіонати України і Польщі, тричі представляв державу на світовому "Кросі націй", але через важку травму змушений був дуже рано завершити свою кар’єру гонщика. Про особливості командних чемпіонатів, в яких він брав участь, вагомість і важливість цьогорічного успіху та подальші перспективи українського мотокросу Михайло Ротар-молодший розповів в інтерв’ю "МБ".
– Михайле, Ви тричі брали участь у "Мотокросі націй". Чим ті змагання принципово відрізнялися від
чернівецьких?
– Уперше я брав участь у "Кросі націй" 1992 року. Це було особливо хвилююче, тому що ми вперше представляли на цих престижних змаганнях незалежну Україну. Плюс мені тоді було 16 років і виступати за збірну на "Кросі націй" було надзвичайно приємно. Тоді "Мотокросу європейських націй" ще не було, тож єдиними командними змаганнями був світовий "Крос націй". У збірній я виступав разом з легендарним колегою по мотоклубу "Буковина" Олександром Морозовим та титулованим Анатолієм Єфімовим, який досі їздить, але на шосейно-кільцевих гонках. Змагалися ми в Австрії і посіли 21 місце серед понад 30-ти країн, тобто не дотягнули до фіналу одну позицію. 1993 року командний чемпіонат світу відбувся у Швейцарії. І знову в збірній України було тріо з "Буковини" – Морозов, я і Андрій Пронін. Тоді ми, здається, були 23-ми.
– Які відмінності між тими і теперішніми змаганнями?
– Тепер почали проводити в суботу відбіркові заїзди. Раніше фіналістів визначали за кваліфікаційними змаганнями, де важливим є час на одному колі. А тепер в суботу відбувається своєрідна репетиція фіналу.
Коли я брав участь у "Кросі націй", ще не було чотиритактних мотоциклів – їздили на двотактних. Трішки інакшим стало екіпірування – зручнішим. Техніка водіння трішки змінилася. Тут доречно буде нагадати, що саме з мотокросу народився мото-фрістайл, з якого тепер проводять чемпіонати світу та Європи (це коли спортсмени демонструють трюки на мотоциклах). Траси з того часу принципових змін не зазнали.
– Чи були в ті роки у збірної України бодай мрійливі медальні амбіції?
– Як кажуть, поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Але тоді, як і тепер, ми усвідомлювали, що на командних чемпіонатах світу нам, як кажуть, за щастя потрапити до фінальної 20-ки. Україна лічені рази виступала у фіналі, бо конкуренція на світовому "Кросі націй" надзвичайно велика. Провідні мотокросові країни мають стільки класних гонщиків, що можуть виставити по декілька практично рівноцінних складів. Тому й досягають успіхів. Англія, наприклад, 16 разів вигравала командний Чемпіонат світу з мотокросу, Бельгія – на декілька разів менше. А тепер лідери – американці, яким вдалося виграти світовий "Мотокрос націй" 15 разів поспіль. Третього-четвертого жовтня в Італії відбудеться черговий "Крос націй", куди заявилося 36 країн. Гадаю, нашим хлопцям до снаги цього року пробитися до фіналу.
Сам факт, що наша збірна виборола третє місце на "Мотокросі європейських націй" – знакова подія і дуже великий плюс на майбутнє, адже у наступних поколінь не буде такого психологічного комплексу, що ми можемо максимум до десятки увійти. Тобто у Чернівцях наші хлопці історично задали таку високу планку, що в майбутньому п’яте місце вже не буде вважатися великим досягненням. А зміна у нас підростає теж хороша. Наприклад, Доценко-молодший цього року був третім на Чемпіонаті Європи у класі до
65 куб. см.
– Чи можна сказати, що ця "бронза" – втілення в життя мрій декількох поколінь мотокросменів?
– Однозначно! В Україні і раніше були чудові мотокросмени, кожен із яких, мабуть, мріяв бути на п’єдесталі пошани на "Мотокросі націй".
У мотокросі дуже важливою є психологічна підготовка, бо руки і ноги в усіх однакові, але на фініш чомусь одні приїжджають швидше, а інші – пізніше. І далеко не все, хоч і багато, залежить від техніки. Завдяки цьогорічному бронзовому прориву зросте і рівень Чемпіонату України. А чим сильніший національний чемпіонат, як відомо, тим і збірна сильніша. Тепер молоді хлопці, ганяючись поруч із призерами Чемпіонату Європи, навіть виграючи у них, набувають дуже цінного досвіду і психологічної впевненості.
Плюс в організаційному плані у нас теж стався певний прорив. До нас приїжджають із Севастополя, Ялти, з інших регіонів організатори, які теж хочуть проводити змагання такого рівня у себе. І дай Бог, щоби Україна прославлялася в спорті як досягненнями спортсменів, так і хорошою організацією змагань найвищого гатунку!
