«Там справжнє пекло»

Зустріли начальника госпіталю Василя Рогатюка. "Зараз саме троє військових, які прибули з Дебальцевого, оформляються в приймальному відділенні, – розповів той. – Ще 11 вже лежать у нас. Всі вони отримали травми середнього ступеня важкості: черепно-мозкові та струси головного мозку. Загалом у нас нині лікується 30 поранених бійців із зони АТО".

"Майже тиждень нічого не їли"

Заходимо до палати. 19-річний Євген Люльчак лежить під системою. Біля нього сидить симпатична дівчина і тримає за руку. "Ми з Женею з одного села Кормань Сокирянського району, разом навчалися у школі. Тільки він трохи старший за мене, – усміхається Кароліна. – Зустрічаємося вже півроку. Коли Женя був у зоні АТО, я телефонувала йому майже щодня. Коли запропонує мені вийти за нього заміж, я скажу "Так", бо дуже його кохаю".

– Мені дуже допомагали дзвінки від Кароліни. Бо там надзвичайно важлива підтримка близьких людей, – зізнається Євген. – Я ще з дитинства мріяв стати військовим. Після закінчення школи записався контрактником. Це було ще до ситуації на Сході. Спочатку служив у Львові, потім – у Чернівцях. У зоні АТО провів півроку. Це вже третя моя ротація. Був двічі поранений. Спочатку перебував у районі міста Щастя. Біля Луганського аеропорту отримав перше поранення. Ми тоді їхали на допомогу нашим хлопцям на БТРі, але підірвалися на міні. Один боєць загинув, багатьох поранило. Після лікування повернувся на Луганщину. Потім нашу роту відправили на Дебальцеве. Там було справжнє пекло. Нас постійно обстрілювали сепаратисти та найманці. Хлопці знаходили паспорти громадян Російської Федерації. Бій не припинявся ні вдень, ні вночі. У нас були танки і БТРи, але їх розбили, а допомогу не надсилали. Ми майже тиждень нічого не їли, бо не могли довезти продукти. Поранених і контужених – більше половини.

– Треба міняти хлопців, які там воюють, – стверджує Євген. – Дехто з них має по кілька поранень, а їх все одно відправляють назад. Це неможливо витримати. Виходить, що їх повинні зробити каліками або вбити, щоб вони більше не їхали туди.

На запитання, що він думає про чоловіків, які намагаються уникнути мобілізації, хлопець відповідає: "Не мені їх судити. Хоча я теж не хочу воювати, і друзі мої не хочуть. Ніхто не їде туди за власним бажанням. Бо в кожного є батьки, дружини, діти. Але ж комусь треба там бути".
У другій палаті лежать троє бійців.

– Мій батько професійний військовий – пройшов Афган, брат – офіцер, воював у зоні АТО. Я також пішов їхнім шляхом: закінчив Одеську військову академію, став десантником. Один мій однокурсник Віктор Ковальчук уже загинув, –
21-річний Ростислав Коростиленко на хвилину замовкає. – У зоні АТО я перебував два місяці. Спочатку стояв на блокпостах. Та по-справжньому воювати довелося під Дебальцевим. Ми протрималися на висотці шість днів. Хоча їхали туди, як "крилата піхота", нас поставили у танковому резерві.

"На війні це більше, ніж дружба"

На ліжку біля 21-річного Олександра Боштана сидить його мама. "Я приїхала до сина з Кельменців. Він пішов служити контрактником, – говорить мама хлопця. – Сашу поранило вже вдруге. Перший раз осколки були по всьому тілу. Мучився дуже. Дали 30 відсотків непрацездатності, а потім знову забрали. Не казав мені, що воює біля Дебальцевого. Я стільки пережила – не бажаю своїм ворогам. Лягала спати з телефоном. Найбільше боялася, щоб не почути чужий голос".

– Командування не реагувало на наше прохання допомогти. Відповідь була одна: "Не панікуйте". Коли ми вже відбили атаку сепаратистів, почала стріляти наша артилерія, – розповідає Олександр Боштан.

24-річний Юрій Крайнюков працював у школі вчителем фізики, математики та інформатики. Пішов в АТО добровольцем. "Хоча я сам із Херсонщини, але захотів лікуватися зі своїми хлопцями. На війні це більше, ніж дружба. Ми стали рідними людьми, бо прикриваємо один одного з усіх боків, – запевняє Юрій. – В одному бліндажі нас спало 26 бійців. Штабелями сиділи на нарах, бо лягти не було де. Коли починався бій, всі вискакували надвір. Я бачив, як тікав ворожий танк. На мене вдома чекають батьки, кохана дівчина. Мої учні телефонують, пишуть листи, малюють малюнки. Це дуже приємно. Коли приїжджав у відпустку, вони влаштували для мене концерт".

Прощаємося з бійцями. "Ми тут лежимо в теплих палатах, а там наші хлопці воюють, – зітхає Юрій Крайнюков. – Тих, кого не поранило біля Дебальцевого, одразу забрали на блокпости. Хлопці телефонували, розповідали, що дощ, сніг, болото по коліна, а вони копають бліндажі. Можливо, скоро нам знову доведеться повертатися туди…" 
Надія БУДНА